Університетські «обмінники»

Якщо до ініціативи українського студента додати міжнародні зв’язки вищого навчального закладу, то в сумі можна отримати навчання у кращих ВНЗ світу за обміном. Ясна річ, справа ця потребує чималих коштів і великих зусиль, причому як від організаторів, так і від самих учасників академічних обмінів. Але мета виправдовує себе. Адже країна, яка приймає студентів, має змогу через них поширювати свою культуру, свої підходи до навчання, зрештою, свою мову. Держава також виграє, коли відправляє своїх студентів за кордон. Адже цілком вірогідно, що колишній початківець у науковій роботі повернеться додому справжнім спеціалістом. З іншого боку, студент чи викладач за обміном у чужому університеті буде поширювати інформацію про свою країну та її культуру. Відома українська письменниця і поетеса Оксана Забужко, наприклад, під час своєї викладацької роботи в американських «вишах» (так наші студенти на жаргоні називають вищі навчальні заклади) чимало зробила для того, щоб за програмами обміну американці обирали саме Україну.

Зазвичай, співпраця між університетами здійснюється у рамках двосторонніх угод. По-перше, угоди передбачають обміни між студентами, викладачами, аспірантами, написання спільних публікацій, проведення конференцій, симпозіумів і таке інше. Другий напрям обмінів — за рахунок різних грантів, проектів тощо. Так, у європейському проекті Erasmus mundus беруть участь 10 університетів країн-членів ЄС і 10 університетів країн, які з ЄС межують — у даному випадку це Молдова, Білорусь та Україна. Наша держава представляє 6 alma mater, по 2 — Білорусь і Молдова. Показовим є те, що цього року за програмою Erasmus mundus Україну для навчання обрали студенти 15 університетів країн ЄС.

Співпрацюють українські ВНЗ переважно з Європою — це Австрія, Азербайджан, Польща, РФ, Румунія, Сербія, Словаччина, Чехія. Однак українські студенти мають змогу відвідувати лекції не лише у Європі. Свої двері перед нашими співвітчизниками відкривають університети Японії, Арабських Еміратів, Кенії, КНР, Тайваню, Марокко, Мексики, США (угода є тільки зі штатом Айова). Але у більшості випадків українці потрапляють до стін німецьких та польських alma mater. Популярним є корейський Ханкук і німецькі університети у містах Кіль та Констанц.

Якщо говорити про цілі такого університетського партнерства, то вони можуть бути найрізноманітнішими. Дехто їде з метою відвідувати лекції, семінари, отримувати оцінки за рейтинговою системою, хтось їде працювати в бібліотеці з першоджерелами, літературою. До Німеччини, наприклад, дуже часто їздять для роботи в архівах, щоб зібрати матеріали для кандидатської чи наукової роботи. Також «виші» в Україні та за кордоном організовують літні курси. КНУ ім. Т. Шевченка, наприклад, нещодавно організував літню юридичну школу. Часто за програмами обмінів до України приїжджають делегації для роботи з посольствами — посли, культурні аташе, діячі, які безпосередньо пов’язані з освітньою роботою. Характерно, що коли вже їдуть до іншої країни за знаннями, то продовжують вивчати предмет, обраний ще в alma mater батьківщини.

Тепер стосовно найважливішого — критеріїв обрання щасливчиків, які вирушають за знаннями до інших країн. Досвід свідчить, що найчастіше між претендентами є серйозна конкуренція. Основні вимоги — достойні бали, за які у Європі не має бути соромно. Інший, не менш важливий критерій — відмінне знання англійської мови. Адже який сенс студентові їхати за тридесят земель, тринькати університетські гроші, слухати поважних докторів наук, якщо він не розуміє мови. Ще один великий плюс — знання мови країни, яка приймає в себе університетських гостей. Усі ці критерії надзвичайно важливі, але самі по собі вони не є достатнім аргументом для обрання. Диявол ховається у подробиці: найважливіше у проектах студентських обмінів — мотивація. Студент має зрозуміло пояснити, чому він хоче саме до цього університету, які має плани роботи чи навчання і, найголовніше, яку користь потім зможе принести рідній alma mater та батьківщині. Адже найважливіша ціль, заради якої заварюють кашу зі студентськими обмінами — це майбутнє країни. І ті інвестиції, які в освіту вкладають — це стратегічна політика як університетів, так і держави.

На відміну від старої доброї Німеччини, де існує служба економічних обмінів DААD, в Україні немає загального органу, який координував би програми обмінів студентів. Кожен університет в нашій державі сам вирішує, у яких грантах та в яких програмах йому брати участь. Тому скільки щасливчиків користуються благами університетських обмінів у нашій державі, сказати важко.