Воскресле минуле во плоті, або Дежавю від «Единой России»
А колись-таки ми вже це бачили... Оцей ентузіазм одномоментного багатотисячного вставання, грім добре зрежисируваних овацій (спонтанних, щирих, звичайно, не погоджуватися з цим можуть лише відщепенці та зрадники Батьківщини!), захват при «явлении Вождя народу», доповідь, лейтмотив якої — «партія веде країну єдино правильним, випробуваним курсом, а хто з цим не згодний, той проти стабільності, отже, не патріот», що нагадує це неповторне, специфічне видовище, котре відбулося на з’їзді владної «Единой России» 24 вересня? На з’їзді, що його цілком можна назвати «другою коронацією Путіна».
Мабуть, не лише в автора цих рядків виникли абсолютно зрозумілі асоціації та паралелі з ХХV (XXVI, XXIV...) з’їздами КПРС, із трибуни яких генсек ЦК партії Л. І. Брежнєв сповіщав усьому радянському народові, що «хоч ми ще й не розв’язали всіх проблем, проте впевнено йдемо до омріяної мети — побудови комуністичного суспільства» (зауважимо: наявність проблем у сучасній Росії визнав у своїй доповіді і Путін!), а також запевняв у тому, що «сьогоднішні звершення радянських людей є прямим продовженням справи Жовтня». Перелік мантр доби «розвиненого соціалізму», котрі давно вже були висміяні й зневажені тими, хто жив у добу так завного застою, можна й надалі продовжувати...
Але справа не в цьому. Ці «деталі», «дрібнички» (а в них, між іншим, зазвичай ховається сама суть проблеми) наводять на досить серйозні роздуми. Чи не рухаються пострадянські суспільства (маються на увазі передусім Росія та Україна, і більшість інших колишніх республік, за винятком країн Балтії та Грузії) свого роду «замкненим колом», повертаючись назад, у минуле, хай би яким «прогресивним», «крутим» та ефектним не виглядав черговий віраж історичної «спіралі», що її ми розкручуємо? Чи є наш розвиток насправді демократичним і поступальним? Адже цілком «брежнєвська» форма спілкування влади з відібраними партійцями, що нібито представляють народ, не є просто формою, беззмістовною оболонкою — вона дає можливість прозирнути суть.
Нібито стабільна «ринкова економіка», відповідні до неї «реформи», рух до «сучасного суспільства європейського зразка на засадах суверенної демократії та європейських цінностей» (про це говорив національний лідер Росії В. В. Путін — ідеологічний партнер «Единой России». Наша Партія регіонів в особі своїх владних представників дуже любить поговорити на цю тему). А що реально? Політична монополія однієї кланової сили, тобто вузького кола обраних осіб, що є членами найближчого оточення Самого (за Єльцина це називалося «сім’я»); зґвалтована та рабськи опущена судова система, котра завжди готова виконувати команду «фас» (приклад Ходорковського в Росії; українські судові процеси, багато в чому схожі суттю, ми спостерігаємо просто зараз); суцільна олігархізація економіки й усього суспільного життя загалом; «ринок», що генетично походить від того потворного, кримінального «ринково-цехового монстра», до того ж створюваного й контрольованого партійно-господарською номенклатурою, котрий підпільно виник і почав бурхливо розвиватися якраз у «благословенні» брежнєвські 70-ті...
І головне: сучасний ринок країн, що входять в орбіту «Русского мира», є конструкцією абсолютно неєвропейською, невільною, зрештою, неефективною якраз через походження, свою «брежнєвську» генезу, про що вже говорилося. А генетична схожість економічної та політичної системи (попри безліч формальних відмінностей, що не повинні вводити нас в оману) спричиняє і схоже ставлення до народу як до «тупого» електорату, біомаси, пасивного, покірного стада, яке належить стригти й вести у потрібному владоможцям напрямку. Саме тому факт обрання В. В. Путіна в березні 2012 року президентом Росії викликає так же мало сумнівів, як «одноголосне» обрання Л. І. Брежнєва генсеком ЦК КПРС (відсоток голосів «за» 35 років тому був більшим, але це не змінює суті справи!)
Узагалі пізньозастійні часи ще вимагають дуже ретельного вивчення (і Брежнєв був не старим маразматиком, а дуже цинічною й чіпкою людиною, яка, незважаючи на поширені уявлення, аж до смерті не випускала більшості важелів влади зі своїх рук). Адже сила-силенна наших сучасних проблем розпочинається саме з тих років. Це ж незабутньому генсекові належать цікаві слова, зауважимо, сказані у вузькому колі «челяді» ще 1975 року: «Зарплата зараз в СРСР маленька, але хто в нас живе на саму зарплату? Я пригадую часи своєї молодості, коли доводилося вагони пшениці або цукру розвантажувати, то ми як робили: п’ять вагонів з усім, що в них, — державі, а один — собі! А зараз люди за допомогою цього живуть тим більше, крадуть, і немає на те ради...» Ну хіба не своєрідний «ринок» для «маленьких людей»? А коли ми говоримо, що політики та чиновники вищого рівня (на цих же «ринкових» засадах»!) кришують вигідний їм бізнес, дуже часто — кримінальний, то хіба ці «спритники» всеросійського або всеукраїнського масштабу не є просто гідними учнями таких діячів, як член брежнєвського ЦК, «удільний князь» Краснодара Сергій Медунов, сумнозвісний міністр ВС Микола Щолоков або «ташкентський хан» Шараф Рашидов, які, по суті, робили те ж, тільки не з тим розмахом...
Що ж, історія рухається по колу? Саме так, і чудес не буде, нічого не зміниться, поки народ не перестане сприймати життя за брежнєвським принципом «ви вдаєте, що нам платите, — ми вдаємо, що працюємо» як вище благо і «святу стабільність».
