Вперед, до Європи провінцій
У той час як Європейський Конституційний Конвент збирається для обговорення складних і делікатних питань щодо майбутніх установ і відомств Європейського Співтовариства, час запитати: як і куди йде Європа? Або принаймні сформулювати це запитання по-іншому: iти в якому напрямі було б за розумне для Європейського Співтовариства?
Падіння комуністичного режиму призвело до появи кількох невеликих держав у Європі. Від радянської окупації звільнилися Естонія, Латвія і Литва. Чехословаччина розділилася на дві незалежні держави. На місці Югославії виникли Словенія, Хорватія, Боснія, Сербія і Македонія; можливе утворення самостійних Косова і Чорногорії. І хоч балтійські республіки всього лише відновили свою незалежність, втрачену під час Другої світової війни, а розпад Югославії супроводжувався кривавими подіями, як багато інших воєн за незалежність — в усьому цьому є щось хвилююче нове.
У роки між двома світовими війнами балтійські держави часто розглядалися як деякі непрактичні, штучні утворення, створені великими державами. Чехословаччина і Югославія з’явилися на карті тому, що їхнi складові елементи не виглядали життєздатними незалежними державами. Так чому ж це стало можливим? Тому що 80 років тому, коли Вільсон, Клемансо і Ллойд Джордж фактично перемальовували карту Європи, невеликі держави були дисфункціональні як під час війни, так і в мирний час. Життєздатна держава в той час повинна була бути досить великою для того, щоб у разі необхідності захистити себе, а також створити відносно незалежний, автономний ринок.
Сьогодні жоден із цих чинників не має колишньої значущості. За наявності перспективи вступу до Європейського Співтовариства національні ринки втратили минулу значущiсть. Існування таких організацій, як ЄС і НАТО зводить до мінімуму ймовірність війни між європейськими державами-членами цих організацій, оскільки на будь-який напад навіть на найменшу з країн НАТО піде удар у відповідь із боку всіх членів Альянсу. За відсутності таких зовнішніх загроз, пута, що зв’язують, скажiмо, чехів і словаків (не говорячи вже про сербів і хорватів!), стали дуже слабкими для існування системи управління загальнонаціонального рівня.
Чи говорить нам це про майбутнє всієї Європи в цілому? Різниця між Чехословаччиною та Італією або Німеччиною — це, щонайбільше, різниця в 50 років. Зрештою, хіба до 1860 років Італія не являла собою сукупність королівств і князівств? Хіба об’єднання Німеччини не було досягнуте «залізом і кров’ю»?
Франція та Іспанія набагато старші, але хіба союз басків, каталонців і корсиканців зі своїми національними державами набагато «щасливіший», ніж колишній союз чехів і словаків? Чи існують дійсно вагомі причини на те, що шотландці та валлійці є частиною тієї ж національної держави, що й англійці?
Залишмо на секунду такі поняття, як французькі, німецькі або італійські національні особливості, патріотизм, спільні спогади про війну і кровопролиття, що утвердилися у свідомості сьогоднішніх етнічних співтовариств, і подумаймо ось про що: навіщо європейцям потрібен проміжний рівень управління, який стоїть між загальноєвропейською структурою і місцевими установами і відомствами?
Навіщо п’ємонтцям, баварцям або шотландцям потрібен проміжний національний бюрократичний апарат для управління їхньою податковою політикою, соціальними програмами, ринком цінних паперів і, здебільшого, некорисними, що дублюють загальнонаціональні, збройними силами? Не було б життя легшим, якби управління спільним ринком, валютою, зовнішньою політикою, збройними силами і деякими іншими елементами проводилося на загальноєвропейській основі, в той час як інше було б покладено на наділені великими повноваженнями місцеві структури?
Сьогодні модно відпускати жарти з приводу бюрократичних елементів загальноєвропейської системи управління. Однак загальноєвропейська система управління — суща дрібниця порівняно з купами національних законів і постанов, мільярдами, що йдуть на утримання політичної структури, і гігантськими державними машинами, що з’їдають до 30—40% валового внутрішнього продукту національних держав Європи. Чи може ситуація при загальноєвропейській державі бути гіршою, ніж вона є зараз?
Дійсно, створення європейського федерального уряду і скасування проміжних національних урядів, можливо, призведе до найістотнішої лібералізації економіки (і суспільства в цілому) за всю історію Європи. Досить поглянути на Америку 1787 року: створення федерального уряду знищило схожу на сьогоднішні Балкани систему дореволюційних колоній, започаткувавши епоху підприємницької експансії на весь американський континент.
Простий факт полягає в тому, що Європа відрізняється дуже великим різноманіттям, щоб могло статися захоплення влади групами людей, об’єднаних спільними політичними або економічними інтересами, як це відбувається зараз у більшості національних держав. Це тільки як додатковий рівень управління Європейське Співтовариство здається обтяжливою бюрократичною структурою. Якби воно замінило національні уряди, тягар цей видався б невагомим порівняно з тим, що існує сьогодні.
Самі нації також створюють перешкоди для конституційного балансу в Європі. Німеччина і Італія, наприклад, просто дуже великі порівняно з Португалією і Бельгією (що також являє собою досить сумнівне змішання фламандців і валлонів), і це створює дисбаланс, нерівномірний розподіл сил, що нагадує «важкий чобіт» Пруссії в старій імперії Бісмарка.
Чи може федеральна Європа замінити сьогоднішні національні держави і пов’язане з ними почуття національної належності? Чи зможе француз або британець відчувати себе «як вдома» в Європі, так само, як вони відчувають себе в своїх країнах? Не зможе. А чи повинен? Під час обговорення майбутніх європейських структур найважчим моментом є зіставлення національних відмінностей і почуття загальноєвропейської належності. Але якщо не дивитися на загальноєвропейські структури через призму національних? Якщо еволюція європейської свідомості відбудеться не за висхідною, тобто не через перетворення додаткових структур в наднаціональні, а шляхом передачі лояльності та відродження менш великих, але більш значущих співтовариств?
Звичайно, скасування національних держав — подія не близька і не неминуча, але не тому, що ідея національної держави глибоко сидить у свідомості його громадян. Національна належність відноситься до таких вироджуваних понять, абстракцій і кліше, як раса, клас та інші ідеологічні породження. Уявити тільки, наскільки більше істинного різноманіття було б у єдиній Європі, якби національні держави не придушували його.
Однак національні держави ще не скоро зникнуть із карти Європи, тому що вони — центри влади. Зрештою, за сорок центів з кожного євро валового внутрішнього продукту варто боротися. Але якщо європейці усвідомлюють, у якому напрямі їм слід рухатися, то, можливо, з часом поняття національної належності, що сформувалося протягом останніх кількох сотень років (можливо, трохи раніше) стане чимось на зразок апендикса — частини людського тіла, в функції якої входить трохи більше, ніж нечасті запалення.
Анджей РАПАЧИНСЬКИ, поляк за національністю, викладає американське конституційне право в Колумбійському університеті в Нью-Йорку.
