Виклик кинуто — час визначатися
Для Росії питання формулюється просто — це останній і вирішальний виклик її зникаючому, фантомному вже багато в чому авторитетові. Росія скривджена історією, скривджена не перший рік, а дуже давно, можливо, ще за часів реформ Петра. Росія ніяк не може сформувати своє обличчя й дуже нервує з цього приводу. Косово для Росії — це далеко не лише політико-правове питання, це, якщо хочете, екзістенціальне питання, проблема існування російської самоідентичності, вже, принаймні, проблема ступеня рельєфності її суспільного образу або навпаки — ступеня його розмитості й нечіткостi. Російський народ, історично наділений хворобливим дитячим самолюбством, таким, за висловом Бердяєва, суспільним підлітковим синдромом, ще більше, з активністю, що межує з соціальним мазохізмом, загострює в собі ці страждання. Ми скривджені, ми зганьблені, ми запльовані — ось стандарт російського національного мислення. Довкола вороги, вони хочуть нас зруйнувати, вони нас обкрадають, уже давно вони це замишляють. Винними є сила- силенна людей, цілий букет народів — американці, євреї, кавказці, навіть українці, котрі не бажають більше бути інструментом імперської самореалізації Росії — всі страшенно грішні перед Росією. Таке бачення світу, що оточує країну та її народ, без сумніву, патологічне.
З українським суспільством все виглядає зовсім по- iншому, прямо протилежним чином. Україна — це нова країна. Так, вона слов'янська, так, вона переважно православна, так, у багатьох містах України розмовляють переважно російською. Але водночас доволі очевидно, що Україна — це не Росія й не Білорусь. Вона — Україна, країна зі своїм чітким стереотипом світовідчуття. Зі своїми завданнями, величезним пластом нерозв'язаних поки що проблем у сфері формування й окреслення нового суспільного обличчя. Обличчя, яке може бути вимальоване тільки у взаємозбагачуваній взаємодії двох основних чинників, що впливають на суспільну свідомість країни, — російського та європейського.
Події, подібні до косовських, різко загострюють суперечності між двома складовими українського національного характеру, створюють складну й важкорозв'язувану дилему — з ким ми?
Війна, що ведеться, якщо вже шукати якісь чинники, що її викликали, грунтується, безумовно, аж ніяк не на етнічному чиннику — за чи проти слов'ян. Дуже обережно вкажемо лише на одну можливу ментальну межу, яка пролягає між конфліктуючими сторонами. Це релігійна. Різниця полягає у світосприйнятті між західними й східними християнами, між католиками й протестантами, з одного боку, й православними — з іншого, тут можна визначати деяку різницю в стереотипах, зокрема при оцінці режиму Мілошевича. Православний може, в ім'я якихось інших істин, вибачити більший відсоток авторитаризму в політиці, ніж католик, і тим більше протестант, — вони виховані на значно суворішому ставленні до прав людини й різних меншин, аніж ми, східні християни.
Удар наноситься зовсім не по Сербії та сербах, а по Югославії в широкому сенсі слова — й по сербах, і по албанцях, і по всіх інших. Процес уже безповоротний, і натовські бомбомети не заспокояться, поки не покінчать із джерелом своїх проблем — Слободаном Мілошевичем та його режимом.
А наступним буде той, хто буде подібним чином загрожувати цій безпеці, цій системі суспільного життя, що устоялася. Життя, до якого, зазначимо між іншим, ми так щиро прагнемо й у цьому своєму прагненні так само неприховано розраховуємо на їхні гроші.
