«Треба вчитися бути дорослими»

«Дякуємо за те, що творите сьогодення, не даєте забути минуле, будуєте майбутнє...» Волонтери Благодійно-волонтерського фонду «Слава». Такий і подібні записи з’явилися в книзі відгуків ХХ Міжнародної фотовиставки «Дня» в Луцьку вже за кілька годин після її відкриття минулого четверга у бібліотеці Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Цей захід завдяки послідовному партнерству «Дня» і СНУ імені Лесі Українки, де Лариса Івшина є членом наглядової ради і почесним професором, уже став традиційним, проте роздуми, емоції та переживання він приносить щоразу нові. І так само — нові поповнення до волинських бібліотек. Акцію «Подаруй Бібліотеку «Дня» рідній школі» цього року підтримали компанія SKF-Україна та її генеральний директор Володимир Цибульський, завдяки чому кожна з 27 шкіл Луцька отримала три останніх бестселери Бібліотеки газети і передплату на свій «День». До речі, Володимир Кривович, виконавчий директор благодійного фонду «Волинь-2014», передаючи подарунки, запропонував й іншим соціально відповідальним підприємцям регіону долучитися і поповнити виданнями «Дня» також бібліотеки районів Волині.

Свято вдумливого фото і розумного спілкування

«Ми дуже багато чого в житті не помічаємо, а на фотографіях видно ці моменти. Треба прислуховуватися, приглядатися...» — поділилася з «Днем» 10-класниця луцької школи № 9 Олександра Єрмак. Що помітили відвідувачі виставки — далі в їхніх коментарях.

«ЦЯ ФОТОВИСТАВКА НАВЧАЄ»

Сергій ПОЛЕТИЛО, заступник декана факультету інформаційних систем, фізики і математики СНУ імені Лесі Українки:

— Ми завжди приходимо на фотовиставку, бо в її експонатах представлена вся історія українського краю: і здобутки, і невдачі. Відверто вся інформація про Україну. Світлини гарні, неповторні та продумані. Мені з десяток запав до душі. Я привів також три десятки студентів — вони дивляться, і всім подобається. Це зразок для використання в житті фотографії. Я пояснюю студентам, що фотографія вчить не тільки доброти, а й патріотизму. І вони всі йдуть задоволеними, охоче записуючи враження у книзі відгуків. І якщо потім відбувається якийсь захід у нас — то вже вивісять свою стіннівку з зовсім іншими фотографіями. Ця фотовиставка навчає, залишає свій відбиток.

«ЛАРИСА ІВШИНА ПОТУЖНО ПРОПОВІДУЄ КУЛЬТУРНІ ЦІННОСТІ»

Протоієрей Валентин МАРЧУК, голова просвітницького відділу Волинської єпархії УПЦ (за новим законодавством — філія РПЦ в Україні. — Ред.):

— Я щороку буваю на відкритті цієї виставки, крім того, через соціальні мережі слідкую за подіями, які мають стосунок до газети «День», за життям головного редактора. Минулорічна фотовиставка вразила мене, вона стосувалася безпосередньо війни. А на цій виставці мені найбільше сподобалися роботи «Золотий дощ» Наталі Шаромової та «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю» (Т. Шевченко)» Сергія Нужненка. І сьогодні я молюся, щоб Господь до влади приводив таких талановитих людей, як Лариса Олексіївна. Тих, які вболівають за долю Батьківщини не лише «на дивані» чи на словах, а добрими справами. Тобто людина має якийсь спектр своєї роботи, вона його використовує, потужно проповідуючи хороші культурні цінності нашої земної Батьківщини неньки-України. Нехай Бог допомагає, Божого благословення в усіх добрих справах!

«ПОТРІБНО ЗНАТИ, ЯК КОРИСТУВАТИСЯ СВОБОДОЮ»

Оксана ГАВРИЛЮК, науковий співробітник Волинського краєзнавчого музею:

— Дуже змістовні фотографії, які передають глибоко стан людей, їхні емоції. Це прекрасно, що ви піднімаєте пласти історії, що не забуваєте про людей, про те, чим вони живуть. І особливо про тих, кому досить важко в цьому світі. Мене вразили фото людей, які мають інвалідність, воїнів АТО. І ми розуміємо їхній стан, і для них це велика підтримка, тому що вони бачать, що до них не байдуже, їхні життя важливі.

Мені дуже сподобався виступ Лариси Олексіївни, я навіть записала собі основні тези: що важливо зараз піднімати пласти нашої культури, тому що інакше нам у цьому світі, як говорила пані Лариса, буде вкрай складно. Лише так ми можемо в усьому світі про себе заявити. І коли ми будемо єднатися й відчувати себе господарями на цій землі, коли від кожного з нас залежить, якою буде наша країна. Так, нам дали свободу, але свобода — це непроста річ, потрібно знати, як нею користуватися. І треба свободу в собі виховувати також. Дуже добре, що ви робите великий акцент на молоде покоління, адже воно — рушій будь-якого суспільства і має відчувати свою відповідальність за нашу країну, те, якою вона буде. В них це потрібно виховувати.

«ВДЯЧНИЙ РЕДАКЦІЇ ЗА ТЕ, ЩО СПРИЯЛА ВИЗНАННЮ НАШОЇ ЦЕРКВИ У СВІТІ»

Протоієрей Віталій СОБКО, голова інформаційно-видавничого центру Волинської єпархії Православної Церкви України:

— Так сталося, що раніше мені доводилося чути про цю виставку лише з новин, хоча я знав, що вона відбувається щороку. І раніше мені спадало на думку: чому щороку газета «День» проводить цю виставку? Що там такого цікавого? Зараз я переглянув ці фотографії... Це дійсно вражаючий захід, рекомендував би багатьом його відвідати. Добре, що ця виставка триватиме в Луцьку місяць. Це справді відображення нашого життя нашої країни, моментів, з одного боку, якихось визначальних, показових, з другого боку — і просто життя, як воно є. Але це цікаве життя, підмічене мистецьким оком фотокореспондентів.

Особисто мені, як служителю церкви, дуже вдячно бачити духовні сюжети, зокрема пов’язані з наданням Україні Томосу. Дуже приємно, що ця особлива подія посідає належне місце на вашій фотовиставці. Я перейнявся вдячністю до редакції газети «День» за те, що вона теж відображала ці об’єднавчі процеси і цим сприяла тому, щоб це об’єднання та визнання нашої церкви у світі відбувалося. Дуже радий, що довелося побувати на цьому заході і бажаю редакції надалі так гідно працювати й цим показувати приклад іншим, наскільки самовіддано потрібно трудитися.

«ЧИТАТИ, ДИВИТИСЯ, ДУМАТИ — ЦЕ ЗАВДАННЯ, ЯКІ СТАВИТЬ ГАЗЕТА СЬОГОДНІ, ЩОБИ ТВОРИТИ МАЙБУТНЄ»

Олена МАЛАНIЙ, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури СНУ імені Лесі Українки:

— Газета «День» щодня ретельно, по крупинках, вперто і наполегливо формує націю. Формує свідомість громадян, формує еліту, яка здатна мислити, аналізувати, робити висновки і йти вперед. Тому її треба читати! Фотовиставки, які уже стали невід’ємною складовою цього конструктивного формотворчого процесу, є ілюстративним матеріалом тих серйозних дискусій, що відбуваються впродовж року на сторінках всеукраїнського часопису «День». Світлини — це вікно у світ, вікно в реальне життя. І хоч би як нам кортіло іноді заховатися у власну мушлю, подалі від суспільних і соціальних проблем, позашторювати вікна власних осель, ми не можемо уникнути їх і не можемо стояти осторонь тих глобальних процесів, що відбуваються. І кожен з нас є їхнім учасником. І ми мусимо дивитися на ці світлини, ми мусимо відшуковувати у своїх замерзлих душах вогник співчуття, співтворення, співвідповідальності за кожен постріл, за кожне життя, за кожну понівечену долю, за кожен погляд, за...

Не бути байдужими до свого сьогодення і до майбутнього вчить щоразу і потужна «бронебійна» Бібліотека газети «День». Це уже доволі масивна полиця книг, які варто читати-перечитувати. Це роздуми про минуле. Про нашу історію. Про кожного з нас. «Сила м’якого знака», «Корона...», «Сестра моя, Софія...», «AVE...».

Цей екстракт інтелектуальної думки стає дедалі концентрованішим, спрямованим на подолання авітамінозу в елітах, на знищення вірусу меншовартості, на відновлення процесів поступу. Забуті імена, непоціновані ідеї, українці «поза країною», необхідність повернення додому нашої культурної та історичної спадщини, встановлення справедливості... «Ave!» — так вітали Цезаря у Стародавньому Римі. А нам уже час вітати своїх мудреців, своїх полководців, своїх пророків у власній державі. Вони є. Варто лише дослухатися.

Читати, дивитись, думати. Це завдання, які ставить газета сьогодні. Щоби творити майбутнє.

«День» УОСОБЛЮЄ УКРАЇНСЬКУ ЕЛІТАРНІСТЬ»

Олександр КОТИС, дослідник історії Луцька, редактор видання «Хроніки Любарта»:

— Мене знають більше в іншій іпостасі, але я із самого дитинства захоплювався також фотографією. Роботи на цій фотовиставці дуже класні — добре, що фотографи з різних регіонів надсилають роботи і виставки відбуваються в різних містах, не лише в Києві. Я чомусь ніколи про це не думав, але, може, варто було б і мені взяти участь, надіслати свої роботи? Зараз я трохи відійшов від фото, мене захопив процес писання. Але думаю, що варто було б. Думаю, що мені теж є що сказати в плані візуального мистецтва. До речі, в Луцьку нещодавно відкрилася школа візуального сторітелінгу. Дуже добре, що цей фоторух у Луцьку став трохи більш активним, бо крім щорічної виставки «Дня», нічого масштабного фотографічного в нашому місті не було. Я просто радий, що вона є і дякую тим людям, які посприяли, щоб вона завжди відбувалася в Луцьку. Взагалі для мене «День» є місцем, яке уособлює і об’єднує певну українську елітарність. І це дуже добре.

«День» СТВОРЮЄ НОВІ ТРЕНДИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ТУРИЗМУ»

Катерина ТЕЛIПСЬКА, начальник управління туризму та промоції міста Луцької міської ради:

— Кожне фото — це сьогодення в усіх його проявах. Так, якщо коротко, можу охарактеризувати виставку світлин газети «День», яку відвідала в бібліотеці Східноєвропейського університету імені Лесі Українки. Фотографії викликають емоції — різні, сильні, багато. Виставка примушує думати, переживати, відчувати. Дякую газеті «День» за багаторічну просвітницьку роботу, яка не кожним може бути оцінена повною мірою, але значення якої применшити неможливо для нашої країни. Ці світлини одразу стають історією, архівом та літописом, у якому збереженні зрізи нашого буття.

А ще величезна вдячність газеті «День» та особисто головному редактору Ларисі Івшиній за підтримку ініціатив Луцької міської ради у промоції нашого міста, заходів та імпрез, що тут відбуваються, в Україні й за її межами. До слова, «День» своїми публікаціями створює нові тренди інтелектуального туризму, адже подає свої розповіді про, здавалось би, давно відомі речі, події, особистостей під іншим кутом зору, відкриваючи забуті, загублені, або ж замовчувані сторінки історії.

*  *  *

Після відкриття експозиції зі 150 найкращих світлин Міжнародного фотоконкурсу «Дня» відбулася більш ніж двогодинна розмова Лариси Івшиної з зацікавленими волинянами, зокрема й про смисли останнього бестселера Бібліотеки газети «AVE. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського». Прозвучали як політичні питання (див. відповіді Лариси Олексіївни на них у матеріалі «Сценарій, запущений 1999 року, ще не закінчився» на сайті «Дня»), так і, так би мовити, історичні, які насправді —  про сучасність. Пропонуємо читачам «екстракт» діалогу, модератором якого виступила проректор СНУ імені Лесі Українки, кандидат філологічних наук, доцент, активний читач і блогер «Дня», авторка однієї зі статей в книзі «AVE...» Анна ДАНИЛЬЧУК:

«Сценарій, запущений 1999 року, ще не закінчився»

Анна ДАНИЛЬЧУК: — Пам’ятаю, як просувалася книга «AVE...» майже рік тому, як з’явилася ця ідея, бо завжди слідкую уважно за ходом думок команди «Дня». І я тоді сама більше занурилася у вивчення цієї епохи, Гетьманату, передумов тих позитивних речей, які були зроблені, і тих небезпек, які поставали. І, якщо чесно, було тоді тривожно, тому що неодноразово ми бачили, що газета «День» має прогностичний дар.

Лариса ІВШИНА: — Це волинська особливість. У нас Леся була Кассандрою. Ще чимало є запасів...

А. Д.: — Було тривожно. Навіть місцями не хотілося знати, тому що відчуваєш: правда, і такий «симптом» у нас є, і це спостерігається.... А зараз це стає вже очевидним. Які речі не помічає суспільство? І чи бачите ви на такому песимістичному тлі шлях порятунку?

Л. І.: — Гарне запитання. Шлях порятунку. Якщо правильно все робиш, то це само по собі складається в надійний шлях. А так, щоб ніхто нічого не робив, а потім: «Ах, який шлях порятунку!» — не буває. Людина навіть не розуміє, чи це шлях порятунку, чи ні. Чи це взагалі шлях. ...Колись Микола Григорович Жулинський запитав мене про книгу «Сестра моя, Софія...», сказавши якось так: «Боже, це ж взагалі переворот нашого світобачення! Як ви до такого додумались?!» А для мене важливо було: що це теж не було шляхом одразу. Це був рух крок за кроком у тому напрямку, який здавався мені правильним. Відкривати пласти, передумувати, шукати в різних сферах розумних людей, які знають щось більше, ніж ми. Прислухатися, навчатися і йти послідовно, крок за кроком. Колись у нас була така обкладинка «Маршруту №1». Мені вона здається доволі важливою, навіть листівка є така. На ній зображені високі сходинки з книг, а вже там, на вершині, стоїть дівчинка, яка сачком зачепила зірку. Це той шлях, який потрібно пройти. Людина, яка його не пройшла, взагалі не зрозуміє, про що ми говоримо.

...Для книги «AVE...» у нас був інформаційний привід — століття Гетьманату Павла Скоропадського. Але моє «рамкове» завдання було — не просто віддати данину вдячності великій шляхетній родині Скоропадських, в Україні не пошанованій. Фактично Скоропадський до нас ще не повернувся із еміграції в необхідному обсязі знань і сучасного розуміння. Також нам важливо повернути свою еліту. Знаю, як це слово зараз сприймається, але треба, щоб воно було очищене від «наростів» кланово-олігархічної системи, яка має своєрідне бачення елітарності. Так, можливо, народилися в цей час і достойні люди, але загалом таке явище жодній елітарності не сприяє. Тому для того, щоб відбулася еліта, треба, щоб кланово-олігархічна система була витіснена на периферію, щоб її замістили ті, хто реально не сприймав її від самого початку, або «переріс» її, або вийшов із неї, як популярно зараз казати, «зрадивши свій клас». Або зрозумів, що разом вони доконають країну і не буде на чому паразитувати. Це така омела, яка пожирає все живе, і скоро дерево струхлявіє і завалиться від маленького повіву вітру. Всі будуть думати: що ж сталося? Всі такі ніби були здорові і красиві, в телевізорі всі чудесні, і раптом? Це означає, що всі «життєдайні соки» — це була ілюзія. Всі думали, ніби в нас є елітарність, адже журнали топ-сто складають щороку: ось, у нас же є еліта, тут попереду всі наші нувориші, потім трохи номенклатури, трохи «кріпосних театрів», і в кінці десь там філософи, історики, абсолютно маргінали... Це все створення «потьомкінської завіси». А прощання з ілюзіями завжди болісне. Тобто виходить, що все-таки це не зовсім еліта, якщо ми маємо такий стан, таку економіку, журналістику... На нашій фотовиставці є робота «Київ часів олігархату». Подивіться на неї. Все культурне наповнення, вся економіка, стиль, смак, рівень — усе там. І ця фотографія багатьох «пробила». Я бачила, багато мерів інших міст стояли і дивилися на цей знімок.

Але не все так трагічно. Перейдемо до оптимістичного сценарію. Оптимістичний сценарій полягає в тому, що українці — колосальної сили народ. Через тисячоліття бездержавності донесли ідентичність, мову, культуру... Розсипану, не досить зібрану, неорганізовану, але вона є. Час на збирання такої оптимальної моделі, передумування. Давати чітку відсіч, найперше гуманітарну, спробам нас принизити, применшити нашу історію. Але водночас наводити лад у нашій країні — має бути першою частиною нашої національної ідеї. Нам потрібно вирощувати самоповагу через те, що наша країна — суперчиста. Це не надвелике завдання. Після цього — переходити до більш складних форм. Звичайно, це має бути антимонопольне законодавство, звичайно, не може бути по п’ять каналів в одних руках, звичайно, потрібна інформаційна жорстка політика. Україна не може бути «прохідним двором». Відкритість відкритістю, але всі країни світу стежать за безпекою в інформаційній сфері, ніхто на канали просто так не проб’ється, якщо ця людина не має якоїсь вартісності або в національних інтересах, або національній безпеці. Це є сектор відповідальності, над цим потрібно працювати і тиснути.

Щодо молодих сил. Думаю, що люди, які вболівають і вірять у країну, є. Дуже багато з них хочуть змін. Я вже казала, що співчуваю виборцям Зеленського, тому що інколи мені теж хочеться, щоб вони всі щезли. Не бачити тих людей, які всі ці роки, міняючись місцями, завели нас у цей стан. Але так само я реаліст і розумію, що не можна йти шляхом римейку революції 1917 року. Наші «добрі» сусіди вже багато років намагаються нам нав’язати класовий конфлікт. Їхній улюблений кандидат на наших виборах — це доктор хаос.

Нам потрібно намагатися, хоч би кого обрали українські люди, утримати ситуацію в тому, щоб це пройшло без потрясінь. Адже, перш за все, ми маємо пам’ятати, що Україна у війні. Нещодавно я була на зустрічі в Генштабі, куди запросили редакторів. На мене справила враження і розмова з генералом Муженком, і мапа зосередження російських військ на наших кордонах. Але не менше враження на мене справило те, як олігархічні канали ставляться до нашої армії. Редактори олігархічних каналів на зустріч не прийшли. Якби в Україні справді була хунта, то всі вони сиділи б у приймальні Муженка зі своїми власниками і чекали б нагоди послухати його. Тому що він у час війни — друга особа в державі. Якщо нація не поважає і не може примусити поважати свою армію, яка стікає кров’ю, і хоче міняти-тасувати тих, хто нам постійно морочить голову, то ми насправді дуже слабкий народ у цьому плані. У плані захисту державних інституцій. Нам треба вчитися бути дорослими, відповідальними людьми в такий час. Тому що реально країна має велику загрозу. А Муженко розповідав замість 20-ти особам, умовно кажучи, семи. Може, треба було зробити для кандидатів у президенти в Генштабі презентацію? Оце і є велика помилка президента Порошенка — з самого початку не було визначеності щодо того, якщо ми воюємо, то вся країна повинна бути в цьому стані. Мав бути запроваджений абсолютно інший режим поведінки. А то щойно у Верховній Раді заговорили про це — одразу істерика, давайте ми будемо на курортах, а там за нас нехай хтось воює. Чому це має так бути? Звідки тоді візьметься солідарність? Це неприємні теми, тяжкі для багатьох людей, але справедливість вимагає того, щоб ми про це говорили. Бо інакше, знову-таки, ми можемо несподівано прокинутися в іншій країні й будемо довго розповідати одне одному, хто в цьому винен...

У період масових потрясінь треба мати власноруч змонтований інтелектуальний Ноєв ковчег. Тому що шторми, які насуваються зараз, дуже загрозливі для тих, хто не зміцнів у виборі ідентичності, не зрозумів, чому так багато важить локальна історія, чому вона, як малі струмки, живить велику ріку пам’яті. Я дуже захоплена вашими онлайн-проектами «Хроніки Любарта», «Лодимерія» — тішусь весь час, що це розвивається. Оце і є велика оптимістична частина.

Є такий вислів, здається, Єжи Лєца, що народ робить історію, але не завжди знає, яку. Бажано робити осмислену історію. Для цього ми й започаткували свої книжкові проекти...

Нагадаємо, фотовиставка «Дня» триватиме в Луцьку (у бібліотеці СНУ ім. Л. Українки за адресою: вул. Винниченка, 30А) до 17 травня. Вхід — вільний. Приходьте і обирайте найкращу світлину!