21 діагноз

Дві персональних — Сем Тейлор-Вуд (роботи цієї британської художниці вже були частиною української експозиції на останній Венеційській бієннале, нинішня виставка — перша у Східній Європі) та молодого японського фотографа Кеіти Сігіури і групова експозиція російських художників «21 Росія».

Те, що робить Тейлор-Вуд, інколи є буквальним втіленням метафори «зупиненої миттєвості». Часто її роботи вкрай формальні, схожі на стоп-кадри з відеофільмів, але насправді за композиційними принципами, за сполученням світла й тіні, застосуванням локальних кольорів ближчі до класичного живопису. Це стосується «Останнього століття» — колоритного групового портрету відвідувачів пивнички. Психологічно виразний «Слуга» з літнім чоловіком, що прикурює на порозі будинку, контрастує з варіацією на тему міфу про Леду і божественого лебідя «Ця біла лихоманка». Близька нашим глядачам нова робота «Трихвилинний раунд» — подвійний портрет братів Кличків, що застигли в очікуванні чергового бою, чи вже після нього. Ще більший формалізм притаманний серії «Стілець Брема Стокера»: модель підвішена на невидимому тросі у складній позі над стільцем, котрий також невідомо яким дивом тримається на одній ніжці; дівчина відкидає тінь, стілець-вампір — ні. «Зітхання» — проекція на 8 екранів відеозйомки оркестру, котрий грає на неіснуючих інструментах: музика гримить, диригент і музиканти роблять відповідні жести, але того, що власне дає звук, тобто скрипок, альтів, віолончелей, валторн, туб, літавр тощо — немає. Вочевидь, попри помітний вплив на ці роботи американського генія відеоарту Біла Вайоли (котрий теж гранично уповільнює на екрані людське існування, але досягає при цьому воістину метафізичної глибини), на сьогодні Тейлор-Вуд є одним з найпомітніших відео- і фотохудожників Європи, і її експозиція є безумовно важливою подією виставкового сезону.

Але найбільша увага медіа була прикута до «21 Росія». Ці роботи створені протягом останніх восьми років художниками не тільки з Москви, але і з інших міст Росії: Санкт-Петербурга, Новосибірська, Самари, Нижнього Новгорода. Це майже всі більш-менш відомі актуальні митці сусідньої держави: Віктор Алімпієв, Петро Бєлий, Дмитро Гутов, Володимир Дубоссарський та Олександр Виноградов, Костянтин Звєздочотов, Олексій Калліма, Олена Ковиліна, Валерій Кошляков, Володимир Логутов, Монро, Анатолій Осмоловський, Павло Пепперштейн, Провмиза, групи АЄС+Ф, «Сині носи», «Синій суп», Наталія Стручкова, Давид Тер-Оганян та Олександра Галкіна, Семен Файбісович, Юрій Шабельников, Сергій Шеховцов.

Враження від багатьох їхніх творів — гнітюче. Справа навіть не в рівні таланту (хоча є і відверто вторинні роботи), а в настрої, в загальній інтенції цих на перший погляд різних художників. Це нескінченна уніформа, війна, грубе насильство і не менш груба технократія, мілітаристська тематика, великодержавний стиль, і при тому — бодай натяк на іронію, а навіть якщо іронія є, то втілена з граціозністю панцирника. Дійсно, ряд складається недвозначний.

Комп’ютерний фільм групи «АЕС+Ф» «Останнє повстання 2» вже доводилося бачити раніше — у павільйоні Росії на минулорічній Венеціанське бієнале. Відео до краю напхане мілітарними образами. Кадри нафтових вишок і військової техніки чергуються зі сценами, де діти б’ють і катують одне одного за допомогою різноманітної зброї. Нині додалася ще й скульптурна група тих-таки підлітків-убивць.

«Вироби» колишнього радикала Анатолія Осмоловського: бронзові макети башт різних моделей танків.

Група «Синій суп» — тилове забезпечення: нескінченні ешелони везуть по рейках однаковий вантаж, з люків літака випадають стандартні пакети на далеку землю.

Доволі модні Володимир Дубоссарський і Олександр Виноградов: «Натхнення» — кривава спецназівська м’ясорубка — доморощені Рембо стріляють і рвуть на шматки чи то невидимого ворога, чи то самих себе.

Давид Тер-Оганян та Олександра Галкіна: «Масштаб 50/1» — графічні копії монітора з зображенням одних і тих самих бійок плюс відео, де хтось нашвидкуруч малює будинок — і підпалює його, автомобіль — і перестрочує його цятками пострілів, додаючи ще напис «Ленін».

Олена Ковиліна у своєму «Вальсі» (відеодокументація перформанса) під вальси і пісеньки 30—40-х років випиває горілку стопку за стопкою, після кожних фронтових ста грам чіпляє нового ордена на китель і запрошує танцювати ще одного чоловіка, навіть вже не тримаючись на ногах. Для повноти враження ще не вистачає канонади за кадром.

У «Відлизі» Дмитра Гутова з гумором трохи краще, але закадровий романс Шостаковича на вірші з журналу «Крокодил» про людину, яка нізащо не піде скаржитися в міліцію на хулігана, що її вдарив, та відеоряд з чоловіком, що раз за разом падає у калюжу, виказують доволі прямолінійну авторську ідею: при відлизі — б’ють безкарно, а при «морозі» , виходить, наша міліція нас береже?

Юрій Шабельников присвятив «Солдатам праці» три чорних картини зі станками і написом «Слава труду», а також наповнену недопалками зірку на підлозі.

Олексій Калліма створив велике полотно, на якому невидимими чорнилами (видно лише в ультрафіолетовому світлі) намальовано момент футбольного матча. І все добре, нормальний поп-арт, тільки назва — «Терек—Челсі».

Нарешті, апогей — інсталяція Сергія Шеховцова «Трон». Величезний білий муляж трону з двоголовим орлом і камерами спостереження нагорі, з червоною стріловидною підсвіткою — це навіть не символ сучасної Росії, а практично аксесуар влади.

Звичайно, то не всі роботи «21 Росії», але їхня значна кількість, і саме ці об’єкти представлені найбільш помітно, і, знов-таки, повторюю, іронією, тим паче критичним поглядом, там і не пахне. Натомість найбільш цікавими здаються художники, котрі принаймні не беруть участь у цій шовіністичній вакханалії. Костянтин Звєздочотов, співзасновник легендарної групи «Мухомор», намалював дійсно смішну карикатуру на московське вуличне життя «Тіфозі і папарацці»; але чомусь згадується, як від нього та його друзів по «Мухомору» — в набагато небезпечніших умовах! — діставалося радянській владі — і стає прикро.

Справжній талант коміків і провокаторів — у арт-дуету «Сині носи». «Міліціонери, що цілуються (Ера милосердя)» з двома служивими, котрі пестять одне одного на тлі березового лісу — то справжній ляпас нинішньому російському суспільному смаку. А інсталяція «Маленькі чоловічки» — і смішна, і страшнувата. В ряді картонних коробок, дна яких використані як горизонтальні екрани, живуть абсурдним життям маленькі голі чоловічки обох статей. Дуріють, бавляться, їдять, злягаються, викидають одне одного у прірву-щілину, тікають від іграшкового крокодила, а єдиний одягнений з них — Ленін, який таки вічно живий, просто спить собі, з боку на бік перекидається. Дотепно, але ота людська дрібнота, що метушиться мов комашня під лупою — насправді моторошна метафора — ніякого класичного співчуття до «маленької людини» вже не лишилося...

Зрештою, окремо хочеться відзначити Валерія Кошлякова з його проектом «Саркофаг». Кошляков взагалі не бавиться з ідеологіями. Він працює з картоном, використовуючи цей матеріал для створення свого роду напівстертих відбитків різних епох. Цього разу московський художник створив свідоцтво однієї з найбільших катастроф новітньої, в першу чергу української історії. Його об’єкти утворюють зліпок чорнобильської зони відчуження: величезне заіржавіле табло-розклад поїздів, котрі вже ніколи тут не проїдуть, макет старого покинутого трактора, аномально велика синя поштова скринька, ще один макет — зруйнованого кінотеатру, розмиті брунатно-біло-сірі пейзажі на великих аркушах — все з картону, все зроблено руками, від чого болісна пам’ять того лиха відчувається гостро.

Можна скільки завгодно говорити про відсторонення, про особливості візуальної мови, дискурси і парадігми, але по суті «21 Росія» — радше не огляд якихось тенденцій, а значною мірою діагноз нинішнього російського життя, і діагноз доволі невтішний; а в контрасті з сухим естетизмом Тейлор-Вуд та Кеіти Сігіури виходить доволі об’ємна метафора стану не справ не тільки в мистецтві, а й у наявному — тобто соціальному і політичному — буті. Саме з цієї точку зору новий проект «PinchukArtCentre» важко переоцінити.