40 років на Київській кафедрі
На цьому тижні виповнилось 40 років із того часу, як Патріарх Київський і всієї України-Руси Філарет посів київську кафедру — спочатку як екзарх, потім у сані патріарха. Такого довгого служіння на одній кафедрі не бувало досі ні в Києві, ні в Москві. Відзначимо також, що патріарх Філарет є 90-м предстоятелем в історії Київської митрополії.
У зв’язку з 40-річчям київського служіння патріарха Філарета в понеділок відбулася багатолюдна конференція, на якій більшість запитань стосувалася сучасної ситуації в українському православ’ї, перспектив його об’єднання та визнання іншими православними церквами світу (Повнотою православ’я). Як з’ясувалося, особливих зрушень у цій справі останнім часом, як і попередні 14 років, не відбулося. Попри це чисельність Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) постійно зростає, й сьогодні ця церква за кількістю парафій займає друге місце в країні, а за кількістю віруючих — перше. А щодо канонічного визнання, то патріарх Філарет нагадав, що включення будь-якої нової церкви до списку-диптиха визнаних світових церков — то справа складна й, як правило, потребує багато часу: від 20 до 140 років. (Додамо, що в канонах світового православ’я відсутні чіткі правила та умови, за якими та чи інша церква має законне право на автокефалію. — К.Г.).
Головним гальмом на шляху до визнання Київського патріархату є, як каже патріарх Філарет, цілеспрямовані зусилля Московської патріархії та російського уряду. Саме вони домоглися того, що започатковані кілька років тому українсько-московсько-константинопольські переговори зайшли в глухий кут і були фактично скасовані. Та й що могло бути, коли єдина стратегія об’єднання для Москви зводиться до одної єдиної тези: «Покайтеся, й ми вас приймемо до себе!» Між тим ідеться про давню Українську церкву великої держави, яка до того ж є однією з найбільших помісних церков світу й має всі підстави вимагати й отримати автокефалію, тобто повну незалежність. Константинопольський патріарх — перший за честю у світовому православ’ї — по суті не проти включення УПЦ КП до списку автокефальних церков, але він не наважується йти на повний розрив із Московською церквою. Тим більш, що Москва відкрито загрожує розколом усього православного світу.
Через ці церковні дипломатії, за словами патріарха Філарета, «треба потерпіти, тим більш, що на внутрішньому житті церкви її невизнання не відбивається. Адже церква виконує свою місію, повністю дотримується канонів церковного життя». А відповідаючи на запитання щодо легітимності першоієрарха цієї церкви, патріарх Філарет сказав: «Я є законний, канонічно обраний архієрей. Усі мої хіротонії й таїнства визнаються віруючими — мільйонами українців, які ходять до наших храмів. Це — найголовніше. Усім однак відомо, що Московська патріархія й Кремль хочуть понад усе усунути мене з кафедри. Заради одного — вчинити повний хаос і розлад у нашій Київській церкві. Тому я покину престол тільки після утворення й визнання світовим православ’ям єдиної Української православної церкви. Тим більш, що сам Вселенський патріарх завжди вважав і вважає, що Україна має повне право на незалежну помісну церкву. А до цього історичного моменту я не збираюсь відмовлятися від Київської кафедри, хоч як би цього хотіли деякі церковні й світські політики».
На запитання журналістів стосовно засобів прискорення процесів визнання УПЦ КП, патріарх Філарет відповів: «У православному світі досі не була визнана жодна православна церква в умовах відсутності зацікавлення та впливу з боку держави. Так було завжди — політичний важіль завжди є найбільш ефективним на міжнародному рівні. За прикладами не треба далеко ходити — Московська церква стала легітимним патріархатом (у час правління Бориса Годунова) саме завдяки державному втручанню, навіть прямому тиску на східних патріархів та завдяки підкупу чиновників Османської імперії. Бо якщо церква тієї чи іншої країни залишається невизнаною, то це шкодить самій державі. Треба брати до уваги також те, що прямі впливи держави на церковні справи вимагають особливих обставин — певної міжнародної кон’юнктури, влучно обраного моменту. Московська церква, наприклад, визнала автокефалію Польської православної церкви через кілька десятиліть після визнання цієї церкви Вселенським патріархом. Це було зроблено під тиском Кремля, зацікавленого після війни в добрих стосунках із польським урядом (1948 р.). (Iсторичний екскурс патріарха Філарета дає підстави вважати, на жаль, що сьогодні українська держава справами церкви не займається. — К.Г.).
На прес-конференції йшлося також про те, що сприяння нашої держави процесам подальшої розбудови УПЦ КП зовсім не завжди помітне й ефективне навіть тоді, коли йдеться про внутрішні справи. Скажімо, в Україні не завжди й не всюди виконується закон про свободу совісті, про право кожного українця обирати віру, конфесію, парафію. Якби цей закон діяв належним чином, то Київський патріархат мав би сьогодні серед своїх парафіян значно більше українців, адже сьогодні більшість православних громад просто-на- просто бояться переходити під юрисдикцію Київського патріархату. У деяких регіонах місцева влада відкрито сприяє УПЦ Московської патріархії, роками не надає земельних ділянок для будівництва храмів Київського патріархату й навіть забороняє заможним благодійникам давати гроші на будівництво храмів, недільних шкіл тощо.
Одне з питань до патріарха Філарета зачіпало ще такий дивний і навіть невірогідний факт. Iдеться про те, що останнім часом (саме після Великодня) в деяких ЗМI з’явилося нове словосполучення «Президент України — анафема». Зокрема про це нещодавно на «5 каналі» говорив голова Православного братства (УПЦ МП) Валерій Кауров, засуджуючи Президента за те, що той не приділив належної уваги Успенському собору, а пішов до Володимирського. I таким чином, начебто, якось так — мимохідь — «прилучився» до анафеми(!) (до речі, чин анафеми — то дуже й важлива, й клопітка церковна справа, яка вирішується й проголошується Собором церкви, оголошується в усіх храмах. — К.Г. ). Патріарх Філарет пояснив журналістам, що це — один із «контрударів» із боку Московського патріархату й митрополії УПЦ МП у відповідь на те, що на Великдень Президент В. Ющенко відвідав Володимирський собор (Київський патріархат), сповідався й причащався там. Московське ж православ’я чомусь «обиделось» і перейшло на образи з єдиною метою — скомпрометувати українського Президента. «Коли немає інших аргументів, — сказав патріарх, — тоді вдаються до анафеми (так само було зі мною). Побачили, що Президент підтримує Київський патріархат — і зразу почали дискредитувати, навішувати ярлики тощо. Між тим Президент (як Президент і як віруючий) і повинен бувати всюди — в лаврі, в печерах, в інших храмах України».
