Без крові

Учора в Інституті кардіології і серцево-судинної хірургії (який у народі заслужено називають «Інститутом Амосова»), як звичайно, оперували. Нестандартність ситуації для пацієнта і хірургів полягала лише в тому, що хворий перебував під місцевим наркозом. Замість встановлених 6— 8 годин операція, разом із підготовкою до неї, тривала не більше години. Хірурги не розрізали грудну клітку, серце не зупиняли, і систему штучного кровообігу й вентиляції легенів не застосовували. Проте й операцією те, що відбувається, назвати було складно — здавалося, хворий просто лежить під крапельницею, а підвищена увага лікарів до моніторів асоціювалася зі звичайною діагностикою.

Насправді це була чергова операція — але перша в Україні — з тих 30 тисяч, які вже з 1995 року проводять лікарі у 47 країнах світу при дефекті міжсерцевої перегородки (вродженій ваді серця). Спільна творчість представника американської медичної корпорації Кюрта Амплатца і провідного фахівця з дитячої кардіології словака Йозефа Маршури породила так званий транскатетерний метод лікування. Суть його полягає у тому, що отвір у перегородці між передсердями, що викликає задишку, підвищену захворюваність дихальних шляхів і призводить до ранньої смерті, ювелірно штопають. «Латкою» є два сполучених між собою дротяних диски з нікель- титанового сплаву. Такий хімічний склад не вступає у реакцію з кров’ю, а отже, і не відторгається організмом. А волокно всередині дисків уже дуже давно використовують під час будь-яких операцій на серці, оскільки воно також добре приживається. «Латку» влаштовано таким чином, що її без проблем можна упакувати в спеціальний катетер. Потрапивши з його допомогою на місце призначення, вона, завдяки своїй «пам’яті», встановлюється так, немов і не була обмежена трубкою. А новація полягає у тому, що до серця «латку» доставляє сам організм — потоком крові після введення її у вену. Пацієнт, маючи можливість спостерігати за тим, що відбувається, відчуває лише те, що в його стегнову вену вставили катетер. З допомогою рентгенографії та ехокардіографії лікарі визначають точність розташування «латки». І якщо апаратура визначає, що «ключ до замка» підійшов у точності, абсолютно безболісно для пацієнта, катетер від’єднують і забирають.

Як розповідає професор Юрій Паничкін (який проходив стажування у клініці дитячої кардіології в Братиславі), максимум через 2 дні хворого виписують. Потім він проходить планові амбулаторні обстеження, і через 3—6 місяців «латка» повністю вростає в серцеву тканину, і та сприймає її вже як свою власну. Присутня на показовій операції пацієнтка, яка пережила подібну операцію у Франції, розповідає, що сьогодні може спокійно займатися спортом, пропала звична втома і задишка. А лікар словацької клініки Павло Гавора стверджує, що нормальне самопочуття пацієнта після лікування транскатетерним методом — швидше правило, ніж виняток. Восьмирічний досвід і масштаби його застосування (на пострадянському просторі його використовують кардіологи Білорусі, Киргизії, Росії та Естонії) свідчить лише про те, що це не сумнівна нетрадиційна медицина, а крок у майбутнє. Тим більше, що смертність після таких операцій становить менше відсотка, та й то, відбувалося це, зі слів П. Гавори, лише через неправильні дії лікарів.

Водночас українські кардіологи сприймають безкровний метод неоднозначно — бентежить собівартість операції. Транскатетерний метод безкоштовним буде лише для тих шести хворих, кому пощастило оперуватися в рамках презентації. А іншим безкровність і естетика (у цьому випадку на грудній клітці шрамів не залишається) обійдеться приблизно в $3,5—4 тисячі. Словацькі лікарі стверджують, що знизити ціну, навіть з урахуванням рівня платоспроможності українців, швидше за все не вдасться. Адже в Німеччині подібні операції коштують близько 13 тисяч євро, а у Словаччині — близько $4 тисяч. Але консультант профільного комітету ВР Валерій Суздальцев стверджує, якщо метод зацікавить українських лікарів, і регіональні кардіологи приїжджатимуть сюди вчитися, то можна буде говорити і про бюджетне фінансування.

А загалом аргументи «проти» у вітчизняних хірургів вартістю операції і вичерпалися. Мораль, на їхню думку, така: якщо на українських просторах цей метод сприймуть, у хворого з’явиться альтернатива. Хоч на відміну від Словаччини, де подібні операції оплачують страхові компанії, українським пацієнтам знаходити кошти доведеться самостійно. І вирішувати для себе також самостійно — або пережити складну операцію, відходити від неї роками і жити зі шрамом, або за одну годину позбутися вродженої патології та ніколи про неї не згадувати.