Бiлети — дорожчi, гра — цікавіша
Про спорт з Антоном Федоровичем можна говорити завжди і довго, бо це одна з його улюблених тем, крім, звичайно, благоустрою міста (з турботами про який він прокидається і лягає спати, шикуючи протягом дня своїх підлеглих, і Луцьк не один раз виходив переможцем всеукраїнських оглядів і змагань). Луцький мер і сам недавно вразив свій електорат доброю спортивною формою, коли з подачі волинського губернатора Анатолія Француза було проведено волейбольні матчі між командами районних і міських держадміністрацій. Лише кілька «батьків міст» змогли взагалі вийти на майданчик, i, тим більше, не кожний зумів ще й очолити команду, як Кривицький. Серйозними волейболістами виявилися і його заступники Святослав Кравчук та Леонід Кирильчук. Тоді знімки «спортивних» Француза і Кривицького обійшли місцеві і всеукраїнські газети.
Проте спортсменом луцький мер виявився не зеленим...
— Ми (малися на увазі керівні працівники Луцького міськвиконкому. — Авт. ) давно собі тренуємося, раз на тиждень обов’язково граємо у волейбол, але, звісно, цього не афішували і не афішуємо. То наша приватна справа, хоча спорт усі любимо, і нема серед нас, зауважте, товстих, пузатих (сміється)...
Як каже Антон Кривицький, він «завжди любив спорт і старався підтримувати з ним добрі контакти». З 12 років досить серйозно зайнявся велосипедним спортом. Років п’ять присвятив цій справі і був її істинним фанатом... Має власні досягнення — був кандидатом у майстри спорту, чемпіоном України серед юнаків, мав рекорд України на дистанції 4 кілометри.
— Колись під час тренувань на ровері наїжджав за день по 200 — 250 кілометрів!
Тепер на ровері вволю їздить під час відпустки, а кілька сот кілометрів «накручує» на службовій машині, бо звик вивчати проблеми не тільки з доповідей підлеглих.
— І завжди був прихильником здорового способу життя! Звичайно, я не такий сноб, що ні випити, ні закурити, але не є і рабом звички. Можу випалити цигарку — але лише у своє задоволення, вона може бути єдиною у два чи три місяці, але піде мені, як каже молодь, у кайф... А не так, що година певна підійшла чи вже смокче... По собі знаю, що спорт — це життя, це активність, мобільність, тому як міський голова завжди намагаюся прилучати людей до спорту через створення нормальних умов для занять ним.
Одна з наших розмов «про спорт у Луцьку і спортивного мера» відбувалася напередодні міжнародного матчу між жіночими командами України і Чехії на першість Європи. У Луцьку чекали приїзду представника УЄФА, котрий мав підтвердити, що місцевий стадіон відповідає високим міжнародним стандартам. Я пригадала інтерв’ю тренера футбольної команди «Арсенал» волинським засобам масової інформації — він був вражений, які умови створені для спортсменів на луцькому стадіоні: «І лондонський «Арсенал» не має таких роздягалень!»
— Жодна команда не має і критого спортивного залу — на тренування у непогоду чи розминку перед матчем... Перед тим, як провести реконструкцію стадіону, наші спеціалісти їздили, дивилися, вивчали... І робилося усе за сучасними стандартами! Ми якщо вже ставимо рівень, то ставимо вищий, ніж вимагає сьогоднішній день. Ось і для міської лікарні купили діагностичну апаратуру, котра вважається вже не сьогоднішнім, а навіть завтрашнім днем медицини. Час дуже динамічний, і про це треба пам’ятати. А на міжнародний матч по жіночому футболу наш стадіон — перший в Україні! — вже матиме і туалетну кімнату для інвалідів...
Скільки існувала футбольна команда у Луцьку, стільки тут мріяли про потужного спонсора для неї. Кілька років тому зголосився нормальний інвестор — фірма «Феміда- інтер». Грандіозний проект реконструкції готував київський науково- дослідний інститут. Але, звичайно, без підтримки та участі міської влади він би не відбувся, бо це спільний проект. Вже у цьому році виділили понад 300 тисяч гривень на реконструкцію, а коли напередодні першого матчу чемпіонату, 5 березня, Луцьк засипало снігом і футбольне поле було вкрите півметровим шаром, місто виділило достатньо техніки для розчистки.
Поламані лавки замінили на жовті і блакитні пластмасові стільці. З’явилося електронне табло з годинником та вмонтованою емблемою клубу. Усе робиться за міжнародними стандартами (навіть огорожа): щоб команди виходили на поле через висувний тунель (як «Мілан»!), щоб були кімнати і для суддів, медиків, міліції, для журналістів — провести прес-конференцію...
— Стадіон, якщо взяти це слово у класичному значенні, має форму футбольного поля. Ми вважали, що коли не буде хорошої команди, то не буде у Луцьку і доброго стадіону. А тому й вирішили підтримувати футбольний клуб «Волинь», щоб жив стадіон, — каже Антон Кривицький.
Гру команди «Волинь» у минулому сезоні можна охарактеризувати як «чорно-біла». Від потужного ривка вгору у турнірній таблиці, блискучих перемог над «Шахтарем» і київським «Динамо» — до кількох програшів у кінці сезону, хоча, власне, перемоги у тих матчах не змінили б шостого місця команди... Луцькій команді довелося пройти той шлях, який не проходили інші: з вищої ліги опинитися у першій, повернутися у вищу і зробити у ній «залп» у вигляді матчів, про які ще довго говоритимуть у футбольному світі. А в самому Луцьку футбольні матчі давно стали Подією, яку місто чекає.
Про те, виграли «наші» чи програли знають мешканці і віддалених мікрорайонів: якщо виграли, уболівальники на все горло кричать «ура» й переможно сурмлять. Але футбол відродили не тому, що народу, як кажуть, треба дати «хлеба и зрелищ», хоча настав таки час, коли цей народ може подумати не лише про виживання, а й про те, як реалізувати себе після праці... І, між іншим, після матчів у місті не надто багато п’яних, якось немодно у середовищі уболівальників стає «банячити» саме горілку. Більш популярне пиво чи вино, через близькість Волині до західного українського кордону, до Європи з її культурою.
— Концепція, яку ми поклали в основу відродження футбольної команди, — це виховання своїх футболістів. Ми регіон, не такий багатий на природні ресурси, на енергоресурси як Донецьк, Запоріжжя, Харків, Київ, тому робити ставку на легіонерів з інших регіонів, інших країн не можемо: не вистачить грошей... Ми робимо ставку — як робить той, хто розумний! — на молодь, — каже Антон Кривицький, а міська влада активно допомагає дитячо-юнацькій футбольній школі.
У ній понад триста дітей і за міжнародними стандартами споруджене футбольне поле, панує дух здорового суперництва, бо кожен має добре вчитися, підтримувати хорошу спортивну форму, щоб потрапити у «велику» команду, бо «футболіст більший авторитет для дітей, ніж політики чи художники», зауважує луцький мер.
— І хай не всі вони стануть класними футболістами, Марадонами чи Пеле... Але будуть здоровими, і мають стати й хорошими людьми: іде процес не лише спортивно-виховний, а й педагогічний, виховуються воля, дух боротьби, характер.
Коли у Луцьку відкривали після часткової реконструкції стадіон, Антон Федорович заявив, що настане час — і на ньому зіграє «Манчестер Юнайтед» чи «Ліверпуль». Це і його мрія як рядового уболівальника, і бачення перспектив, без чого немислимий рух уперед. Звичайно, потрібна адекватна команда, та чи стане нею «Волинь», час покаже (але ж прагнути треба?!). Занадто непрості стосунки у футбольному світі, і не треба на це заплющувати очі. Можна роздумувати над запитанням «А судьи кто?», над тим, що є таке явище, як «продажні» ігри, чого луцький мер «не приемлет» і відкрито каже про це з усіх трибун («Якщо я, уболівальник, плачу свої гроші, іду на матч, то хочу дивитися футбол, а не договірну комерцію між командами! Якщо уболівальники не потрібні, то домовляйтеся між собою і грайте без нас!») Можна роздумувати й над тим, що великі гроші, які крутяться у великому футболі, коли існує великий розрив між зарплатою уболівальника і футболіста, не сприяють росту масовості футболу і росту професійної майстерності.
— Футбол буде цікавий тоді, коли буде конкуренція, коли буде масовим, коли Шевченки народжуватимуться частіше, ніж тепер...
— А чи не здається вам, що декого «жаба душить», бо Луцьк — місто, як вважають, провінційне, а все ж підготувало команду, котра заявила про себе у сезоні, яка зробила такий ривок, що, певно, і сама в кінці трохи розгубилася?.. Коли «Волинь» виграла у київського «Динамо», то по центральних каналах показували не «Волинь», яка виграла, а «Динамо», котре програло...
— При ринковій економіці, коли є можливість для вільного розвитку міст і регіонів, поняття столиці й провінції стирається. Якби був сьогодні хороший інвестор, котрий би купив для Луцька хороших гравців, могла б бути команда на рівні того ж «Динамо» чи «Шахтаря». Але ми вважаємо, що коли буде хороша футбольна школа, хороші молоді футболісти, то Луцьк переросте у хороший футбольний центр. Адже ми маємо прецедент у волейболі, коли луцька команда «Підшипник» вже була у Суперлізі! Цього не мали такі міста, як Львів, Донецьк, Луганськ... Щоправда, утримання команди такого класу — дороге задоволення, фінансові можливості у міста все ж обмежені. Але буде ж підтягуватися добробут громадян, квитки ставати дорожчими, гра — цікавішою...
