«День»: начерк підручника зі світової історії
Для нас у редакції було великою честю отримати — абсолютно неочікувано — на електронну скриньку текст про надзвичайну вагу історичних проектів «Дня» від доктора історичних наук, професора, завідувача відділу історії України 20—30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України Національної академії наук України, автора численних досліджень з історії України XIX—XX століть Станіслава Кульчицького (читайте блог «Вітчизняна історія на сторінках газети «День» — від 16 листопада ). А от буквально днями ще один автор «Дня» — лауреат Премії імені Джеймса Мейса Сергій Грабовський написав нам, що прочитавши текст Станіслава Владиславовича, він вирішив, що йому теж є що сказати про «День».
За останній рік «День» опублікував кілька інтерв’ю з західними істориками, зокрема й українського походження, які наочно засвідчили міру кризи у світовій історичній науці. Звісно, йдеться не про всіх більш чи менш іменитих авторів, але... Занадто вже зациклені багато які історики зі «старої» Європи (тієї, що не була комуністичною), зі США й Канади на «подоланні націоналізму», на «небезпеці правого радикалізму», на «поліваріантності розвитку», на «рівноправності типів цивілізацій» тощо. Тим часом держави, в яких вони живуть і працюють, ствердилися завдяки ідеям націоналізму, їхній прогрес забезпечувався прихильністю до одного варіанта розвитку — ринок, політична демократія, громадянське суспільство; держави ці — за винятком Японії, Південної Кореї, Сінгапуру та деяких інших — належать до євроатлантичної цивілізації (та й «далекосхідні тигри» значною мірою базуються на досягненнях цієї цивілізації) — і так далі, і таке інше. Зрозуміло, завжди існують відмінності між країнами в межах одного варіанта цивілізаційного розвитку, проте вони не мають заходити занадто далеко, інакше формується, скажімо, євразійська деспотична цивілізація, яка з часів реформ Петра І прагне перейняти західні промислові та військові технології, нехтуючи при цьому соціально-політичними принципами. Так, ця цивілізація, яка згодом органічно перетворилася на радянську, мала певні, часом значні досягнення в окремих сферах, але завдяки тим, кого ще Чаадаєв називав «бастардами Європи», — тобто інтелігентам. І не випадково в Росії Чаадаєва було офіційно оголошено божевільним: він справді був вільним від обожнювання самодержавства, православ’я і народності та «особливого шляху Росії»...
У цьому плані команда авторів «Дня» стоїть, як на мене, на голову вище від сучасної західної ліволіберальної історіографії та філософії історії (саме сучасної, а не класичної, спеціально наголошую на цьому, і лише ліволіберальної — тієї, яка робить принципову різницю між «хорошим» тоталітаризмом СРСР та «поганим» тоталітаризмом Третього рейху). Тим паче — на кілька голів вище від сучасної російської історичної науки (за рідкісними винятками, як-от Борис Соколов чи Андрій Зубов). У цьому сенсі на сторінках і в книгах «Дня» формується досить ґрунтовна візія не лише української та радянської, а й світової історії, найновішим прикладом чого є книга «Сестра моя, Софія...», змістовні обшири якої суттєво виходять за межі власне болгарської — в її сув’язі з українською — подієвої канви.
Власне, «День» вийшов сьогодні на рівень метатеоретичного осмислення світових історичних процесів. Згадаю лише одну проблему в цій сфері. Досі, скажімо, нацизм не лише серед українських, а й серед європейських істориків «проходить по розряду» праворадикальних ідеологій і практик. Але ж його повна назва — націонал-соціалізм — була не просто пропагандистською машкарою, а реальною настановою керівництва гітлерівської партії. Ба більше: в сенсі соціальних гарантій і турботи про повноцінне життя пересічного працівника (від «естетики робочих місць» до стабільних цін, від морських круїзів за кордоном для «передовиків виробництва» до масового відвідування фестивалів класичної музики, від охорони материнства до розвитку «народного спорту») в 1933 — 1939 роках Німеччина давала велику фору сталінському СРСР. Звісно, ці соціальні переваги були передбачені тільки для «істинних арійців» та прирівняних до них категорій населення; проте і в Радянському Союзі в тих же 1930-х роках усіх прав, в тому числі й права на життя, періодично позбавлялися великі групи людей за суто етнічною ознакою (наприклад, у 1936 — 1938 роках — поляки). Тож якийсь сенс у характеристиці нацизму як «праворадикальної ідеології» має сенс саме в межах тієї типології, яка була запропонована Ханною Арендт: демократія, авторитаризм і тоталітаризм; був лівий тоталітаризм (більшовизм), був правий (нацизм), а також «центристський» (фашизм»). Щодо останнього, який виник і спочатку ствердився в Італії (а потім уже почали з’являтися його зарубіжні копії), то певний час він не мав антисемітського відтінку, більше того: в уряд входили етнічні євреї, а Муссоліні заявляв, що антисеміти, мовляв, ганьблять горде ймення фашиста і всю партію. Пізніше, уклавши союз із Гітлером і таким чином зсунувшись вправо, Муссоліні писав своїй сестрі: «Расова чистота цього народу, який зазнав стількох нашесть і ввібрав у себе стільки люду з усіх чотирьох сторін світу, і семітська небезпека для такої нації, як наша, ... це просто очевидна дурниця, якою нехай займаються деякі занадто ревні писаки. Якби обставини спонукали мене вступити не до осі Рим — Берлін, а до осі Рим — Москва, то я нашвидкуруч підніс би італійським трудящим, які ставляться до своєї праці бадьоро, але водночас із байдужістю, яку расисти назвали б середземноморською, таку ж дурну вигадку про стаханівську етику та щастя, яке вона буцімто приносить». Схожим чином можливі лівий і правий авторитаризми (режими Тіто та Франко середини 1950-х) тощо. Всі ці питання обговорюються й осмислюються авторами «Дня», які, можливо, краще за численних своїх західних колег розуміють, що до чого, бо мають або безпосередній досвід життя в одночасно тоталітарному, колоніальному та постгеноцидному суспільстві (на щастя, небагато націй мають такий досвід), або — коли йдеться про молоде покоління — цей досвід передається їм через сімейні спогади і набувається через спостереження за «русским миром»...
А тепер про те, чого у «Дні», на щастя, немає й не було. Скажімо, один доктор історичних наук з претензією на нове осмислення історії України на концептуально-теоретичному рівні в європейському контексті, постійно вживає термін «українські націонал-соціалісти» стосовно Винниченка, Петлюри, Швеця, Грушевського, Шаповала та ін. Досі на таке не наважувалися навіть штатні більшовицькі «борці з українським націоналізмом». Він же безапеляційно стверджує, ніби керівництво УНР доби Директорії та уповноважені особи цього керівництва «ніде, ніколи і ні за яких обставин не визнавали правонаступництва від Української Народної Республіки доби Центральної Ради». Автор цієї статті, не спеціалізуючись на періоді УНР, за годину знайшов у себе на книжкових полицях зібрання документів, у яких аж чотири рази офіційно наголошувалося на такому правонаступництві. А на додачу цей же персонаж без жодного сумніву заявив: у Чернігові стоїть пам’ятник Тарасові Шевченку, який «у місті не був жодного разу». Коментувати цей перл було б не варто (досить читати самого Шевченка, щоб переконатися в тому, що це вигадка, чи бодай знати, де проходив битий шлях із Петербурга до Києва), якби не йшлося про претендента на переосмислення всієї новітньої української історії, автора низки книжок, за свою «інтелектуальну сміливість» удостоєного чималої низки відзнак від імені спільноти, яка з якогось дива іменує себе «інтелектуальною» (хоч реально представляє малу групу інтелектуалів).
Отож публікації «Дня», на мою думку, можуть і повинні стати основою справді сучасного (а не «модного») підручника зі світової історії. При цьому йдеться не про радикальний переворот в історичній науці чи у філософії історії, а про змістовне продовження найкращих традицій світової історичної науки, про вихід на нові щаблі історико-філософського осмислення подій ХХ і ХХІ століть. А на додачу ці тексти написані так, щоб їх було цікаво читати не кільканадцяти вузьким спеціалістам, а «нормальним» викладачам вишів та шкіл, науковцям, аспірантам, студентам. Така стилістика — це теж неабияка заслуга редакції «Дня», а водночас — і продовження найкращих традицій світової соціогуманітаристики.
