«Домашні радощі» московських гастролерів за київський рахунок
Дозволю собі нагадати один старий «французький» анекдот. Жебрак багато років сидів на одному й тому ж розі вулицi і щомісяця отримував одну й ту ж суму від клерка, який подавав йому в день зарплати. І от одного разу звична сума виявилася меншою вдвічі через вельми прозаїчну причину: клерк одружувався. У відповідь жебрак здивовано вигукнув: «Мсьє, не розумію, чому я маю утримувати вашу сім’ю?!».
Я згадала цей анекдот, сидячи в залі Театру російської драми на спектаклі «Венеціанський купець» у версії О. Житінкіна та Театру ім. Моссовєта. На сцені відбувалося якесь дійство у вельми умовних декораціях, покликаних зобразити водночас венеціанську лагуну й підвал Шейлока. М. Козаков, як завжди, чудово читав віршовані тексти В. Шекспіра, інші актори старанно зображали класичний сюжет, педалюючи «єврейську тему».
Хотілося піти, тому що було нудно, й навіть, можна сказати, звично нудно. Зупиняла чи то повага до театру як такого, чи то багаторічна звичка додивлятися будь-який спектакль до кінця. До того ж, пам’ять послужливо повертала до постановки антрепризи М. Козакова «Граємо Стінбера» за Ф. Дюрренматтом, яку бачила нещодавно. Метр російського театру як режисер явно поступався М. Козакову-актору, програючи битву на всіх фронтах. Та й антрепризну виставу, явно зроблену «на вивіз», просто безглуздо було порівнювати з репертуарною постановкою Театру ім. Моссовєта.
Новий театральний сезон і побачені конкретні спектаклі- гастролери зробили для мене виразною одну загальну тенденцію: якщо вже з двох безперечних «бід» вибирати меншу, то купувати завжди в таких випадках дорогий квиток і йти дивитися можна лише репертуарні постановки. І ні в якому разі не марнувати час і гроші на антрепризи, оскільки чекати тут хоча б чого-небудь естетично позитивного не доводиться.
Пам’ятаю, як позаминулого сезону, не знайшовши жодного хоч трохи доладного слова, щоб оцінити «Горе з розуму» Олега Меньшикова, все ж сподівалася, що це, можливо, перша чарка колом. Сподівалася доти, доки не побачила його «Кухню». Побачила... й ураз сподіватися перестала. І в той же час, хоча серце й щемило трохи за давнім і славним БДТ, і зрозуміло було, що Н. Саймон і В. Гуркін — просто данина часу, але все ж перед нами був справжній театр і справжні спектаклі. Справжні в тому значенні, що тексти ролей актори в них вивчили явно не в поїзді «Москва — Київ», декорації підібрали не із запасів орендованого театру, а мізансцени розставили не після приїзду на місце. Все ж дійства, зроблені в умовах антрепризи, залишають саме таке враження, наприклад, «Любов і голуби» з А. Джигарханяном і І. Розановою.
Звичайно ж, і на жаль, ті репертуарні спектаклі московських театрів, які бачить київський глядач, аж ніяк не з найкращих. Певною мірою тому, що їх вибирають із загальної кількості прем’єр (так, тепер уже прем’єр!) люди, часто далекі від мистецтва сцени та культури взагалі. Для них, як відомо, гастролі — ще один різновид бізнесу, не більше. Рідко за нього беруться вчорашні театральні адміністратори. Тоді на київській сцені йдуть спектаклі рівня «Лялькового будинку» Театру ім. В. Маяковського. Продумана й психологічно мотивована режисура Л. Хейфеца, «працююча» сценографія Ю. Устінова, точні й виразні образи-портрети героїв і героїнь Є. Симонової, Е. Віторгана, Ю. Кашинцева.
А певною мірою це й наша з вами провина: адже за минулі 5–6 років усі, хто пов’язаний з гастрольною діяльністю, твердо засвоїли — київський глядач йде «на обличчя». Байдуже, що і як ці «обличчя» грають, важливо, щоб вони були. Отже, що хотіли, те й маємо. І не треба нарікати на безпорадну змістовну й естетичну бідність «Вечора пам’яті Ф. Раневської». Йшли, хто на О. Камбурову, хто на М. Нейолову, ну а, може, хтось і на В. Вульфа. Всі зазначені на сцену вийшли, отож впорядники свої зобов’язання, хоч і зі спізненням на півмісяця, але виконали. А більшого ніхто й не обіцяв...
Безумовно, щось негаразд і в московському театральному світі. Явно не збігаються режисерські й акторські пристрасті. Тобто режисери-лідери сьогодні працюють з акторами нового, молодшого покоління, яке виросло й прийшло на сцену вже за відсутності єдиного радянського простору й спільного кінематографа та телебачення в ньому. А ті нечисленні виконавці, які «засвітилися» в популярних уже в СНД телесеріалах і рідкісних фільмах, як, скажімо, В. Певцов або О. Домогаров, у серйозної театральної режисури не в пошані. І спектакль Театру Місяця «Ніч ніжна» — ще одне цьому підтвердження. Виходить, якщо ми хочемо бачити на сцені повноцінні спектаклі, то в кожному випадку ми повинні голосувати своїм гаманцем не за «домашні радощі» московських акторів, а за себе самих, за свою гідність глядача. І тоді ніякий «жебрак», хай навіть давній приятель, не вимагатиме, щоб замість власної дружини ми утримували його.
