Екстрім у «Нормі»

Неймовірно, але факт: уперше колектив Національної опери України звернувся до шедевра світової сцени — ліричної трагедії «Норма» Вінченцо Белліні. Постановку опери здійснили: режисер Анатолій Солов’яненко, диригент Микола Дядюра, хормейстер Лев Венедіктов, сценографія — Андрія Злобіна, костюми — Ганни Іпатьєвої, балетмейстер — Аніко Рехвіашвілі, а також хор і оркестр Національної опери. У головних партіях виступили: Вікторія Ченська (Норма), Олександр Гурець (Полліон), Тетяна Піменова (Адальжіза), Сергій Магера (Оровезо), Олександр Дяченко (Флавій) і Тетяна Харузова (Клотільда). Саме ця команда розповіла глядачам трагічну історію періоду жорстокого завоювання галів воїнами Римської республіки. В основу сюжету лібретист Феліче Романі поклав роман «Норма» Л.-А. Суме та М. Бельмонте, що розповідає про жрицю друїдів, яка народила від римського проконсула в Галії дітей. Несподівано вона дізнається, що її чоловіка обтяжує їхній союз, і в неї з’являється щаслива суперниця — молода жриця Адальжіза. Засліплена ревнощами, Норма намагається вбити синів і таким чином помститися за невірність коханому, але материнське почуття перемагає, а свою провину Норма спокутує смертю, зійшовши на багаття разом із Полліоном, аби запобігти кривавому полум’ю війни...

У цій опері вирують пристрасті: любов, підступність, помста, прозріння, жертовність, а ліричні сцени тісно переплелися з патріотичними мотивами. Ці, здавалося б, полярні теми зумів блискуче втілити у своїй поліфонічній музиці Белліні. Хоча композитор зізнавався, що опера народжувалася непросто. Наприклад, каватину Норми, яку музикознавці називають «зразком мелодизму й класикою бельканто», маестро переписував вісім разів! Але в результаті у композитора вийшов справжній шедевр, і вже 176 років «Норма» тріумфально йде на багатьох сценах світу, а відтепер вона «прописалася» й у Києві...

Після прем’єри у публіки залишилися подвійні почуття. З одного боку, чудово, що до кращих зразків оперної класики відтепер можуть залучитися українські меломани. А з іншого — говорити про перемогу постановочної команди все ж не доводиться.

До плюсів постановки слід зарахувати зухвалість молоді театру, котра взялася за найскладніший твір Белліні. Загалом із партією Норми (у сенсі вокалу) Вікторія Ченська впоралася, хоч актрисі можна зробити закиди в тому, що зосередившись на співі, вона мало приділила уваги драматичній стороні розкриття виконуваного нею образу. Проте потенціал у цієї молодої й талановитої співачки є. А поки що її Нормі не вистачає експресії й артистизму, а щойно Вікторія зрозуміє, що голос її не підводить, і зосередиться на драматичній частині створюваного образу, все у співачки вийде. Слід зазначити, що Ченська гідно вийшла з екстремальної ситуації: виконуючи каватину, вона не розгубилася і продовжувала співати; коли, не витримавши клацання фотокамери, диригент Іван Гамкало, котрий сидів у залі як глядач, піднявся з місця і зробив зауваження безпардонному журналісту, що заважав виступати артистам і публіці слухати оперу, а Вікторія викликала овації глядачів. Фактично завдяки Ченській виставу вдалося витягнути. Непогано впорався з роллю верховного жерця та батька Норми Сергій Магера, а ось інші співаки підійшли до створення своїх образів вельми схематично.

До мінусів вистави можна віднести громіздкі декорації, що зайняли половину сцени, і костюми, які не відповідали епосі. До речі, коли в першому акті кілька хвилин мінялися декорації для другої картини, частина публіки, вирішивши, що це антракт, вийшла з зали, і до слова, так більше й не повернулася. Постановка вийшла статичною (артисти виходили, співали й ішли за лаштунки), тому в результаті вийшов своєрідний костюмований концертний варіант опери. Проте у фіналі глядачі кричали «браво» — адже музика Белліні справді була прекрасною, хвилюючою і незабутньою.

«Італійська опера дуже близька нашій українській вокальній школі, — підкреслив театрознавець Юрій СТАНІШЕВСЬКИЙ, — і недарма серед наших співаків були блискучі виконавці саме італійського репертуару. «Норма» — один із найскладніших творів. У ній вокальними й музичними барвами створено характери вистави, а це дуже складно втілювати на сцені так, аби повністю розкрити багатоспектрове значення повного драматизму твору. Можна пригадати, що немало видатних співаків намагалися взяти цей високий творчий рубіж. Серед них були і майстри вокалу, але не всім ця опера Белліні виявилася під силу, і може тому так довго у Києві не бралися за постановку цього твору. Я згадую гастролі Молдавської опери в період розквіту творчості Марії Бієшу, яка показала в нашій столиці «Норму», і це було чудово! Але час минає. Сьогодні опера модернізується та препарується; часто перетворюючись на вистави з сучасними персонажами (в костюмах, декораціях); купирується першоджерело, тобто класика стала об’єктом експерименту. Причому ці нові прочитання заполонили найпрестижніші сцени світу. Для мене важливо те, що наш театр шанобливо поставився до класики. Цю виставу презентує молодь. Опера «Норма» особливо складна для співачки, яка виконує головну партію. Адже треба передати безліч емоційних переживань, контрастів образу. Я вважаю, що Вікторія Ченська впоралася з роллю, і переважно передала різні акценти: від пристрасті до ліризму. Вона позиційно й інтонаційно точно співала. Мені сподобалися ансамблі. А ось Олександрові Гурцю, по-моєму, не вистачило багатства відтінків, тембрових нюансів і барв у передачі партії Полліона. Мені здалося, що він співав дещо одноманітно.

По-моєму, Андрій Злобін і Ганна Іпатьєва підійшли до сценографії постановки з фантазією. Хоч оформлення вистави вийшло громіздким, можна було б зробити декорації більш «прозорими» — так, як диктує сама музика Белліні. Дещо згущував барви диригент Микола Дядюра, оркестранти часом заглушували співаків, а хотілося почути більше «піано» й музичного нюансу... Вистава дійсно статична, в ній фронтальні мізансцени, й Анатолій Солов’яненко намагався до музичних фраз знайти певне режисерське рішення...

Знаєте, поставити «Норму» в Києві давно хотіли, але постійно щось заважало... Шкода, звичайно, що раніше театр не брався за цю оперу. Могли б блискуче заспівати Норму Гізела Ціпола або Світлана Добронравова, але в 70— 80-ті роки у нас вважали, що не можна ставити багато італійських опер... Добре, що ті заборони відійшли у минуле, а наша публіка тепер має можливість слухати кращі зразки світової оперної класики. Сподіваюся, що вистава поступово набере обертів, зникнуть з неї шорсткості. Я певен, цю виставу чекає довге і щасливе сценічне життя. Вона прикрасить не лише київську, але й гастрольну афішу театру.»