Iронія сусідства
Напередодні вихідних відбулася презентація нової книги видавництва «Факт» — поетичного збірника «Дом с химерами». За словами Леоніда Фінкельштейна, директора видавництва і одного з укладачів збірника, він принципово проти слова «антологія» стосовно до свого дітища, оскільки концептуально «Дом с химерами» створювався не як випадкова, ні до чого не зобов’язуюча підбірка авторів (за влучними словами самих поетів, «братська могила»), а як можливість збудувати дім для поезії — не умовність, у якій її формально прописано, а саме дім, в якому вона природно пишеться, отже — існує. «Уявіть собі великий, може, навіть зовні помпезний будинок, у якому мешкають різні за фахом, віком і вдачею люди. Вони живуть не у гуртожитку, не в комунальних квартирах і, певна річ, не у комуні. Вони не ходять один до одного в гості, не обмінюються предметами побуту, але ввічливо, з повагою, вітають один одного, якщо зустрічаються на сходах свого дому. Якщо хочете, то повага і приязнь сусідів, внутрішнє розуміння права кожного на своє — це і є концепція нашого збірника», — сформулював свою позицію видавець. Саме крайнім романтизмом укладацької концепції можна пояснити «химерне» сусідство в збірнику майже невідомого навіть поціновувачам поезії і фахівцям зі срібного віку Володимира Маккавейського (літературознавець Віктор Кравець, котрий представляв творчість поета, повідомив присутнім, що незабаром у «Знанні» вийде том вибраних творів Маккавейського, що певно дозволить не обмежувати знайомство з його найцікавішою поезією лаконічною підбіркою), і не таких віддалених у часі Бориса Чичибабіна, Рюрика Немировського, Леоніда Кисельова, Валерія Ламаха, і вже зовсім близьких, якщо говорити про час і простір — Ігоря Лапинського, Олексія Зараховича, Марину Муляр, Галину Забазнову.
Що показово, на презентації не було і натяку на диспут про існування російськомовної поезії в Україні. Поети проявили завидну толерантність: Оксана Забужко підготувала для збірника добірку віршів Леоніда Кисельова, а Василь Герасим’юк написав вступне слово до поезії Чичибабіна. На порядку денному поетів проблеми глобальніші. Не даремно поетичний вечір мало не зірвався на принципову дискусію, яку спровокував виступ одного з авторів — Бенджаміна Ханіна: «Поезія у ХХ столітті довела свою повну неспроможність».
Найпопулярніший реверанс поетичних тусовок: «Поезії немає, але лишилися поети» (на кшталт гребенщиковського «Рок-н-рол мертвий, а я ще ні»). А оскільки поетів все ж таки вистачає, то збірник внаслідок колосальної селекції об’єднав під своєю обкладинкою 16 найрізноманітніших імен. Це надало йому схожості з перебудовним журналом на зразок «Юность», де вірші, народжені дівочим прагненням до самовизначення, сусідували з дорослими поетичними рядками з прихованих архівів. Так, на жаль, імена і перших, і других однаково «звучать, як музика» для широкого читача (недаремно поруч з деякими з представлених у збірнику поетів припустимо написати «прекрасний», і зовсім неможливо — «відомий»; навіть поруч з такими іменами як Борис Чичибабін чи Леонід Кисельов спроби визначення ступеню популярності звучать натягнуто). Та справа не в поезії загалом. Просто короткі штанці журнального формату — нехай і оптимальна, але часом неадекватна видавнича форма для поетичного збірника, оскільки для цілковито несформованої ієрархії імен у сучасній поезії сусідство «прекрасного» і «початківця» супроти логіки не дозволяє підтягнути «других» за рахунок «перших», а спрацьовує як спроба визначити одне невідоме через інше невідоме. І виходить, що двері «Дома с химерами» гостинно розчинено, однак перш, ніж прийти «на гостину» до Валерія Ламаха (той самий, видатний архітектор, «поет, який не писав віршів, але який творив поезію», — приголомшливе видавниче відкриття) чи Бориса Чичибабіна, необхідно по дорозі вислухати про юнацькі відкриття, роздвоєння особистості, зачаровані сни та ампули з отрутою. Ви готові?
