Кабаре, Брехт, «Бітлз»

У Києві відбулася безпрецедентна подія: відкрився новий театр. Нетеатральний люд подумає: «Ну то й що з того?» У нас весь час щось відкривається. А завсідники театрів Києва, навпаки, підбадьоряться. Бо, якщо театри відкриваються, значить, ще не все так погано в нашому королівстві. Тим паче, театр, який 16 січня прем’єрним спектаклем оповістив про своє народження, існує й збирається існувати виключно на гроші меценатів (не плутати зі спонсорами), про яких говорили, що вони зникли з лиця української землі, як мамонти в льодовиковий період. Але ні, не перевелися на цій землі мужні люди, здатні просто віддавати гроші на мистецтво. І не на якесь там попсове свавілля, а на справжнісінький театр.

Отже, з відкриттям театру «Ательє16» сталося ще декілька принципово важливих речей. По-перше, театр створений з молодих акторів, випускників Київського театрального інституту і орієнтований на студентство, а якщо точніше — на просунуте молоде покоління.

По-друге, 16 однодумців, або батьків-фундаторів (звідси: «Ательє16»), уявляють свою подальшу творчість у театрі-домі, театрі-майстерні, театрі-салоні під керівництвом свого курсового режисера Ігоря Талалаєвського, відомого по театру «АРТ», що успішно працював у епоху сплеску студійного руху наприкінці 80-х, і не менш успішною діяльністю в лавах шоу-бізнесу в епоху дикого капіталізму. Тут здивування викликає сам факт повернення з досить-таки прибуткової сфери в явно неприбуткову — в театр. Причому в театр, де немає жодного (поки) розкрученого серіалами, кліпами, мюзиклами актора. У театр, в якому все робиться своїми руками: від декорацій до костюмів (звідси «ательє» — з франц. «майстерня»). І нарешті, в театр, сповнений наполеонівських планiв: побудувати власну театральну будівлю. І не десь там у багатих кварталах Києва, а в спальному районі — на Оболоні.

Останнє не такий уже й абсурд, як може здатися на перший погляд. Хоча б тому, що найсучасніший і найактуальніший театр — Театр драми і комедії — міститься теж не в центрі, а на Лівому березі Дніпра. І до нього не заростає стежка вже багато років саме завдяки молодим глядачам, що йдуть у театр не для того, щоб красуватися в партері в манто й діамантах, а для того, щоб отримати те саме горезвісне щеплення доброго, світлого, вічного… І саме «Ліва драма» продукує найяскравіші спектаклі в до одуріння академічному й нудному театральному просторі столиці. А ще тому, що найсміливіші й найреволюційніші театральні проекти починалися саме на околицях великих міст. Свідчення цього — поява незліченних театрів малих форм у Парижі (Монмартр), у Мюнхені (Швабінг), у Відні (Пратер). У Києві, щоправда, все було навпаки, але на то ми й Київ. Наші театри-кабаре виникали виключно в аристократичному центрі.

Ось тут ми й підійшли до найголовнішого. До ідеї театру «Ательє16», яка полягає у відродженні або відтворенні, якщо хочете, атмосфери й духу тих прославлених театрів- кабаре, якими Київ був переповнений на початку бурхливого XX століття. Тому Талалаєвський & С о вибрали для своєї прем’єри найекстравагантнішу п’єсу століття, що минуло, — «Тригрошову оперу» Бертольда Брехта. Мало того, що Брехт взагалі не живе в київському театральному світі, має славу автора-містифікатора й руйнівника традицій і взагалі мало кому давався. Та ще й поставлений у жанрі рок-кабаре на пісні «Бітлз». «Круто!» — скаже недосвідчений глядач. Зовсім ні. По-перше, всім осточортіли мюзикли, але шкода розлучатися з піснями й танцями — це гріє душу сучасного глядача. А кабаре — щось нове в театрально-розважальному меню нашої країни. Наче той же мюзикл, а все-таки не він. Продюсерський розрахунок правильний, якщо вдасться зберегти чистоту жанру. Адже кабаре — більш високо організована жанрова структура, в якій безкультурним режисерам і посереднiм артистам, наштампованим для українського музично-драматичного театру (пардон, тепер мюзиклів), — просто нема чого робити. Кабаре за всіх часів вважалося найскладнішим і найнебезпечнішим для акторів і режисерів жанром, бо, як криве дзеркало, викривало, причому широким планом, усі недоліки, невміння, рівень культури тощо. У мюзиклі — продукті ширвжитку американського виробництва все набагато простіше й незграбніше. Не вмієш — прикриємо кордебалетом, не тягнеш — підключимо спецефектик, безталанний — щояскравіший костюмчик начепимо й перуку хитромудру напнемо, інше — підтягнемо піаром. У кабаре такі штучки не проходять. Це більш камерний, інтимний жанр, де ти, якщо вже вийшов на сцену — то пан або пропав. Історія знає імена видатних людей, які почали свій шлях до слави саме з кону київських театрів- кабаре: Г. Козинцев, О. Каплер, С. Юткевич, Л. Утьосов, О. Вертинський, Н. Фореггер, О. Петрицький. Не кажучи вже про знаменитий київський «ХЛАМ» («художники—літератори—артисти— музиканти»), що став притулком цілого сузір’я видатних діячів мистецтва: О. Мандельштама, Л. Курбаса, М. Кольцова, В. Юреневої, П. Тичини, М. Агнівцева, І. Еренбурга, Ю. Смолича, О. Дейча, Г. Нарбута, А. Екстер, Б. Лівшиця та інших.

Кабаретність — це талант. Далі — більше: віртуозність, абсолютний професіоналізм, незакомплексованість, почуття гумору, блискуче володіння трагосом, нарешті, авантюризм. Останнього в хлопців з «Ательє16», напевно, вистачає. Але дай, Боже, щоб і з усім іншим склалося. Головне, що спало на думку після прем’єри, — не втратити їм тієї енергетики та радісної творчої атмосфери, яку вони все- таки примудрилися створити в абсолютно антикабаретних умовах Молодого театру на Прорезній у прем’єрному спектаклі за Брехтом.

Звісно, поки їм бракує — кожному окремо — яскравого почерку, власного ставлення до образу, професійної легкості, сексуальної чарівливості, зрештою (це не докір, а привіт Київському театральному інституту, що фантастично «талановито» вміє придушувати індивідуальність і знеособлює всіх і кожного). Поки вони — добротний ансамблевий театр, наче дресировані мавпочки, що за допомогою професійної, винахідливої режисури виконують усі вигадки постановника. Але це, зрештою, питання досвіду. Що ж до кабаретності, то поки вона виражається лише у формальних знахідках: прекрасний піаніст під сценою, лауреат міжнародних конкурсів Т. Полянський — в ролі тапера, зонги на злобу дня й деталі оформлення сцени — залаштунковий мотлох (костюми і ящики для них), як образ світу й театру взагалі.

Але спектакль вийшов чесний. Нехай і не зовсім у дусі брехтівського відсторонення, але зате дуже видовищний. Складна брехтівська мова звучала зі сцени сучасно й зрозуміло. Знамениті зонги, переписані Талалаєвським під музику «бітлів», наблизили Брехта до світу однолітків самих акторів, на яких, власне, й розраховано спектакль. При цьому творці спектаклю не опустилися до рівня всепереможного плебсу (хоча матеріал всіляко сприяв цьому: повії, злодії, бандити, злидарі як головні герої видовища), який у нас диктує рейтинги й формати, а навпаки, підтягли електорат до зразків світової драматургічної класики. Талалаєвський довів, що вміє виразно розказати історію й вигадати ще купу пристосувань для акторської братії, дотепно розвести мізансцени, дати глядачеві можливість викупатися в суто «фоменковських» прийомчиках, на які рясніє кожна роль. Тобто режисер продемонстрував хороший культурний рівень і професію, яку він, слава Богу, не втратив, 10 років не працюючи на драматичній сцені.