Комісія Мейса: спроба ревізії?

Якщо хтось вважає, що держава чи приватні особи (юридичні або ні) підтримують створення дослідницьких інституцій виключно з міркувань розвитку академічних досліджень — той глибоко помиляється. Розумна влада прагне вивчати суспільні процеси, що розвиваються, та впливати на них (жорстка орієнтація на практику). Трапляється так, що розпочалися вони десятиріччями, а може й сторіччями тому раніше. Хтось мав би володіти цією інформацією. Вочевидь, висококваліфіковані галузеві фахівці — насамперед, історики. Для досягнення якісних результатів необхідно створити хороші умови для творчості, забезпечити академічну свободу як одну з її складових, сформувати професійне середовище, забезпечивши можливість обмінів між колегами. Що в такій системі взаємин цілі, що результати, а що діяльність?

Це звичайні елементи проектного менеджменту — саме на його організаційних засадах була створена 2015 р. Українсько-німецька комісія істориків. Ідеологія тут ні до чого — будь-яка влада прагне нею залишатися як можна довше, для цього їй необхідно управляти ефективніше. Питання — яким чином вона цього досягає. Без різниці — у публічному адмініструванні, в бізнесі або ж в громадському секторі. На сайті Комісії зазначено: «НУКІ зосереджує свою роботу на таких темах німецької, української та німецько-української історії: Перша та Друга світові війни у Німеччині та в Україні, німецька окупаційна політика та Голокост. Крім того, комісія займається історією України в радянський період та темою Голодомору». З точки зору донорів та їхніх представників (чи йдеться про залучення бюджетних ресурсів, чи приватних або ж організаційне сприяння) це означає, що за будь-яким із зазначених питань вони можуть ввічливо попросити учасників проекту (в цьому випадку — істориків) надати кваліфіковані та аргументовані відповіді. І потрібні вони не з науковою, а прикладною метою — наділена повноваженнями особа (держава, місцеве самоврядування, приватні структури) має ухвалювати рішення, які впливають на долю багатьох людей. В такому разі дискусія не може тривати безкінечно. Адміністратору необхідна вивірена інформація — від її повноти та якості певною мірою залежатимуть його рішення, а за помилки доведеться платити. Як правило, варіантів рішень існує кілька — вони й пропонуються з відповідним обґрунтуванням, зазначенням ризиків, що очікуються та способів їх подолання, можливо — окремими думками.  Відсутність відповіді, її невчасність, або надання в такий спосіб, з якого важко зрозуміти сутність питання, виключається навіть як гіпотетична можливість. Формулювання на кшталт того, що більшість схилилася до думки, аби не висловлювати свою позицію, неприпустимі. В такому разі незрозуміло навіщо була вся попередня діяльність та витрачені ресурси. Заради академізму? Хто чим займався і навіщо, якщо на перевірку за одним із напрямів виникла проблема з результативністю — без відповіді на це питання неможливо говорити про досягнення оголошеної мети.

«ГОЛОД»,1927 Р. ГРАВЮРА СОФІЇ НЕЛЕПИНСЬКОЇ-БОЙЧУК

Комісія перебуває під свого роду патронатом МЗС України та Німеччини? Вона утворювалася за безпосередньої участі зазначених відомств? Дипломати були задіяні для пошуку джерел, що забезпечують діяльність (не важливо яких саме)? Заходи організовуються та проводяться за підтримкою державних і комунальних структур, частково — на їх базі з відповідним витрачанням бюджетних коштів та їхніх майнових ресурсів? Тоді це не є суто громадянська ініціатива. Без плідної та зрозумілої взаємодії всіх задіяних партнерів проект не може бути реалізований, чи не так? Якщо так, будьте ласкаві, дати відповідь на запит від МЗС, якщо вже воно звернулося з таким проханням (зрештою, є звітність за роботу?). І не в майбутньому, а коли надійшов запит. І не у формі особистих пояснень у ЗМІ, а офіційно від Комісії, аби документ вчасно потрапив до розгляду на петиційного комітету Бундестагу. Й доказова база тоді була б напевно краще. Посилання на академізм та лібералізм тут недоречні — йдеться про дотримання процедури, тим паче — в Німеччині.

До того ж на сайті DUHK зазначено: «Метою діяльності комісії є розширення інституційних зв’язків між українським та німецьким  академічними середовищами та поширення знань про німецьку та українську історію в обох країнах. Одним із ключових напрямів роботи НУКІ є підтримка молодих науковців». Іншими словами академічним середовищем Комісія точно не обмежується, існує також сегмент, що належить до освіти та історичної пам’яті — поширення знань. Якраз у його площині й був запит, звичайно — з опорою на результати досліджень.

Історик як представник суспільної дисципліни несе свою частку суспільної відповідальності. Він є людиною, яка знає минуле набагато глибше та краще розуміє процеси що розгортається, їх можливі насідки, ніж переважна більшість співгромадян. Свого часу це добре відчув американсько-український історик Джеймс Мейс — автор звіту Комісії при Конгресі США з розслідування Голодомору 1932—1933 р. Починаючи цю роботу фахівець не уявляв її масштабів та трагедії народу. Втім як сумлінний дослідник пішов за матеріалом та зробив добре відомі в академічному (і не лише) середовищі висновки, що спиралися на величезний масив зібраних матеріалів. Мейс поклав своє життя (!), доводячи, що Голодомор був геноцидом. Щоправда, розумів він його дещо інакше, ніж записано в Конвенції ООН. Але ж й вона не цілком відображала позицію автора терміна — Рафаеля Лемкіна, про що членам Комісії добре відомо. Останній, між іншим, писав про геноцид українців, але не обмежував його 1932-1933 рр. та голодом. А ще він не вважав, що критично необхідно знайти гіпотетичний документ (чи документи) за підписом Сталіна, де б той давав наказ фізично знищити українців (за аналогією з нацистським режимом) — наявні факти надто очевидні для висновків.

От щодо нинішньої дискусії зазначає на своїй сторінці Роман Сербин (свого часу він оприлюднив доповідь Лемкіна): «Суттєва проблема не в репрезентації інформацій про геноцид українців, а в осмисленні того злочину, який ми називаємо Голодомором, але який трактують як «морення  голодом» українських селян. Це кастрова непоняття — є перша проблема. Друга, треба вивчити добре Конвенцію (преамбулу та перші дві статті — це дуже короткий текст!) і правильно застосувати її до сталінських злочинів супроти українців (в УСРР 8+ мільйонів урешті СРСР) і довести що Сталін нищив українців саме як національну та етнічну групу. Але при тому треба добре вивчити, що в Конвенції малося на меті під словами «національна группа» і «етнічна группа» — це не були синоніми, як деякі українській неукраїнські науковці думають. На кінець, не можу не згадати забутого Тараса Шевченка: «Як би вивчились так як треба то й мудрість би була своя».

Чи розуміють очільники DUHK, що не провівши подібного масштабу власних досліджень, вони, фактично, поставили під сумнів висновки Комісії Мейса, а разом із тим — думку автора терміна геноцид? Чи можливо це так би мовити громадянська позиція українсько-німецької комісії істориків? А може, це прояв постгеноцидного суспільства?

Ситуація що склалася вкрай погана — розгардіяшу в Україні зі знакової теми вже, мабуть, аплодують її «доброзичливці». Але вона може мати й позитивні наслідки — вплинути результативність діяльності DUHK, актуалізувати дослідження в Україні та їх систематизацію (в тому числі — на рівні термінології), стимулювати зусилля української держави щодо визнання іншими країнами Голодомору геноцидом українського народу. Можливо — перегляд Конвенції ООН — відповідно до первісного задуму.