Компенсації постраждалим від фашизму: як правильно?
Учора представники Міжнародного руху колишніх малолітніх в’язнів фашизму зібралися, щоб заявити привселюдно про те, «що у них не все так добре, як здається». Нагадаємо, що п’ять місяців тому назад німецька сторона почала виплачувати матеріальну компенсацію українським рабам третього рейху. Ці виплати проводилися через заснований, згідно із законом ФРН, Фонд «Пам’ять, Відповідальність і Майбутнє». Проте невдоволення колишніх в’язнів з країн Східної Європи зростає. А керівники руху стверджують, що дискримінація щодо них ще жива, оскільки на одну дошку поставили вихідців з СРСР і з країн Заходу, які «протягом десятиріч користуються благами виплачених їм п’ятизначних грошових компенсацій». За словами голови Міжнародного руху колишніх в’язнів фашизму у Києві Володимира Литвинова, прийнятий Бундестагом закон суцільно складається з протиріч і є надто виборчим. Насамперед, це стосується положення про те, що компенсаційні виплати призначаються підневільним працівникам і постраждалим від іншого свавілля у роки націонал-соціалізму, але у той же час у законі немає графи фінансового забезпечення тих, хто працював у галузі сільського господарства і дітей, які у той час були молодше 12 років. Такий стан речей, на їхню думку, провокує протистояння у рядах самих жертв.
На прес-конференції представники руху поставили цілий ряд запитань, адресованих німецькому уряду, зокрема, чому німецький «виплатний» закон так істотно відрізняється від аналогічного австрійського, чому діяльність Фонду залишається для жертв нацизму таємницею за сімома замками, чому німецька сторона ігнорує ідею виплат компенсацій примусовим працівникам на території окупованого Радянського Союзу, і нарешті, чому на відміну від уже згаданої Австрії виплати здійснюються у два етапи, що неминуче провокує запитання: чи не стануть 65% від наміченої суми останніми грошима, отриманими від німецької сторони, м’яко скажемо, вже немолодими людьми?
Представники руху підготували відкритий лист, що адресується німецькій громадськості, у якому по пунктах викладені всі претензії до німецької сторони. Подібні листи будуть направлені також до Верховної Ради України, віце- прем’єр-міністра Володимира Семиноженка та до МЗС.
Щоправда, консул ФРН, який був присутнім на прес- конференції, Мартін Шиффер дещо по-іншому дивиться на ситуацію і заперечує заяву голови Українського союзу в’язнів — жертв нацизму Михайла Демидова про те, що при обговоренні закону про виплати українська сторона практично не мала права голосу, і що при спробі не погодитися з формулюванням представникам країн Східної Європи пропонувалося залишити зал. Консул ФРН відзначив, що під час підписання документа Україна не висловлювала жодного протесту проти запропонованого компромісу, а крім цього пояснив поетапність виплат громадянам Східної Європи. «Оскільки нам була невідома точна кількість постраждалих від нацизму у цих країнах, ми дали шанс у період між виплатами подати підтверджувальні документи тим в’язням, які не встигли або не змогли це зробити раніше», — сказав Мартін Шиффер.
Таким чином, питання про того, хто правий, а хто винен у цій суперечці, залишається поки ще риторичним. Важке емоційне забарвлення дискусії додавали живі історії. Сімдесятичотирьохлітня Любов Соколова розповіла, як її привезли до Німеччини у вагоні, де перевозять худобу, і як уже в 12 років почала працювати на пороховому конвеєрі. Деякі з виступаючих, навпаки, висловлювали свій протест проти матеріальних компенсацій з німецької сторони, стверджуючи, «що жалюгідна подачка не зможе стерти з пам’яті печать днів, проведених у концтаборах».
