Київський «Тато Карло»

Він мріяв працювати актором драматичного театру, а став «володарем» тонкого, історично глибинного, фантастично-метафоричного мистецтва. Сьогодні важко повірити, що був час, коли Юрія Сікало не прийняли до театрального інституту, а нині він сам є викладачем Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого.

6 вересня відкриє сезон Київський академічний театр ляльок, а «керманичу» — головному режисеру цього уславленого колективу Юрію Івановичу Сікало 20 вересня виповниться 70 років. Попереду в майстра багато творчих планів, несподіваних мистецьких задумів, у здійсненні яких, як завжди, вірним помічником стане Лялька.

— Юрію Івановичу, чим для вас був минулий сезон і що сьогодні готує для свого глядача Театр ляльок?

— Минулий сезон був досить складним і напруженим: ми провели Міжнародний фестиваль ляльок, відсвяткували 80-ліття нашого театру, випустили ряд прем’єр. Досить корисним вважаємо проект «Таємниця королеви доріг», адже знати правила дорожнього руху для сучасної дитини вкрай необхідно. Зробили виставу «Егле — королева вужів», яка стала яскравим претендентом на столичну премію «Київська пектораль», хоча, на жаль, її не отримала. Також здійснили постановку вистави «Карлик-Ніс», режисером якої є талановитий актор Евген Огородній (він же створив драматургію до вистави «Таємниця королеви доріг»).

28 лютого відбулася прем’єра другої вистави для дорослих «Божественна комедія». Окрім того, поставили «Казку про Івана і Хому». Для мене визначною подією стало ще й те, що під кінець сезону моя студентка Марина Назаренко, котра закінчила навчання на режисерському курсі й перейшла до магістратури, здійснила постановку вистави «Царівна-Жаба», якою ми й відкриваємо наш новий 81-й сезон. Сьогодні ми активно беремося до здійснення нових вистав. Одна з них — «Бендюжник і Король» за «Одеськими оповіданнями» І. Бабеля. Художник вистави — Віктор Гукайло. На мій погляд, він досить своєрідно й цікаво вирішив простір, але попереду — тривала та серйозна робота. До новорічних свят Леонід Попов поставить виставу за п’єсою «Оленка та Морозенко», яку написав наш директор і художній керівник Микола Петренко. Особисто я маю на меті звернутися до однієї з моїх улюблених казок «Русалонька» (п’єсу написала Л. Разумовська).

— Чи звикли актори театру працювати у «Палаці казок», як називають кияни нову будівлю Лялькового театру?

— Після восьми років поневірянь нашого колективу різними майданчиками міста той факт, що у нас сьогодні є чудове приміщення, ми продовжуємо сприймаємо як свято. Знаєте, коли тодішній мер Києва Олександр Омельченко пообіцяв за рік побудувати для нас театр, я сприйняв його слова з неабиякою долею скепсису. Навіть жартував: «Я все життя створюю казки, але сам у казку не вірю». Проте, як бачите, все склалося краще, аніж ми передбачали, і з 2005 року ми працюємо в новому приміщенні. У нашому театрі хороші технічні можливості, які ми вже освоїли: це і професійне освітлення, і непоганий звук. Сцена має свої невеличкі недоліки, теж технічні. Але я завжди згадую анекдот: в якомусь місті побудували театр — проект передусім визначається тим, що його творці не забули і про сцену... Тобто, попри незначні негаразди, сцена у нас все ж таки є, а значить, маємо головне — можливість працювати. Окрім того, наш глядач може не лише переглянути виставу, але й просто відпочити душею, відвідавши, наприклад, Музей ляльок з колишніх вистав або споглядаючи акваріум з морськими рибами...

— Відомо, що в інших країнах значним попитом користуються вистави лялькового театру для дорослих (принаймні, фестивалі дають можливість у цьому переконатися). Чому цей сегмент творчості у нашій країні представлено лише декількома виставами Київського театру маріонеток, а також сценічними творами «Божественна комедія» і «Декамерон» Київського академічного театру ляльок?

— Думаю, що на заваді розвитку такого мистецтва в нашій країні — цілий комплекс проблем: і брак потрібної драматургії, якою можна було б «зачепити» дорослого глядача, і нестача коштів... А ще досить серйозними факторами-перешкодами я вважаю неготовність українського глядача сприймати мистецтво ляльки і відсутність культури акторської майстерності, яка б дозволила активно задіяти акторів лялькового театру у виставах для дорослої глядацької аудиторії.

До речі, у нашому нинішньому репертуарі, окрім згаданих вами творів, є також вистава «Лісова пісня» за драмою-феєрією Лесі Українки в сценічній редакції Л. Попова, яку ми позиціонуємо як виставу для сімейного перегляду. Сподіваємося, що невдовзі з’явиться «Бендюжник і Король», про що ми вже говорили.

Доречно також зазначити, що окрім Київського театру маріонеток і Київського академічного театру ляльок, для дорослого глядача досить активно працює Харківський державний академічний театр ляльок.

— Моріс Метерлінк свого часу зауважив, що людина-актор лише заважає реалізації авторських ідей на сцені, адже подає їх, так би мовити, крізь призму власного світосприйняття. Саме тому свої ранні твори французький символіст писав для театру ляльок. Чи бачите ви певні переваги лялькового театру перед драматичним?

— Працюючи у драматичних театрах, я жартома казав акторам, що їм дарма платять гроші. Мається на увазі те, що переконати глядача засобами ляльки, змусити його повірити героєві й співпереживати — набагато складніше. Це — колосальна праця. І оживлення ляльки вдається далеко не всім, адже актор має справу передусім з метафорою, символом... Хоча сьогодні багато експериментують із поєднанням різних жанрів у виставах театру ляльок. І потрібно зазначити, що подібні пошуки не завжди є виправданими. Наприклад, досить поширеним прийомом є введення живого актора. Я ще розумію, коли він використовується у сцені виготовлення Татом Карло Буратіно (тут робота живого актора є дійсно потрібною). А лише заради того, щоб прикрасити виставу?..

Мені здається, що у мистецтві театру ляльок ще стільки нерозкритого, що виражальні засоби потрібно шукати саме там.