Літній настрій
У київській галереї «Триптих» відкрилася виставка Валерія Шкарупи «Сонце в рибах». Шкарупа — можна сказати, художник-резидент галереї, виставляється там постійно. «Сонце в рибах» — це якоюсь мірою відображення не лише його стилю, а й життєвого досвіду.
Свого часу — наприкінці 1960-х років — Валерій, будучи призваним до армії, служив матросом на Чорноморському, тоді ще радянському флоті, плавав у Середземному морі, а на останньому році служби в нього було й поготів фантастичне відрядження — на березі, в Єгипті, тоді дуже дружньому до СРСР. І ось одне з головних вражень і того періоду, і, за словами художника, всього його життя — це пустеля. Пустеля, сонце — це стихії, без яких Шкарупа, за його власним визнанням, просто «не може». З іншого боку, в релізі до виставки написано «неусвідомленою Рибою пам’ятаю себе давно — незабутньо дитячі враження нескінченно стрімкої води, яскравого сонця, піщаних мілин кришталево чистої ріки, хвилястих водоростей, озер, заповнених життям».
Власне, з цих «водно-сухопутних» перетинів і народилася виставка, переважаючi кольори — вохристий, світло-гірчичний, жовтий, яскраво-червоний, карміново-червоний, помаранчевий.
По суті, центральна композиція виставки так і називається — «Сонце в рибах», і серед інших, безсумнівно, є найефектнішою. Череду невеликих прямокутних полотен, на кожному, крізь лимонно-жовте марево, проступає червонуватий риб’ячий силует, перериває кругла картина — закінчена абстракція, посмугована різними відтінками того ж жовтого й вохристого; так і виходить — риби мов пропливають крізь сонце.
Інша помітна картина — «Золота ріка» — абстрактний триптих стриманіших тонів, риб там майже не видно, зате є вони в строкатому вируючому «Потоку». Навпроти «Ріки» висить «Тотем» — темно-червона розкадровка такого собі дійства, а навпроти «Потоку» — чотирикутний зеленуватий «Місяць». Пейзажі Шкарупи такі самі дивні, як і його риби, але дивні істоти повинні жити у відповідному просторі...
І трохи осібно — «Верона». Темна, шорстка, схожа, за запевненнями художника, на старий камінь, із якого зроблений знаменитий балкон Джульєтти у Вероні; серед цього присмеркового полотна розкидані ледь помітно окреслені силуети — профілі закоханих, повернені одне до одного. Утім, парадокс того туристичного атракціону у Вероні в тому, що Джульєтта, як і її прототип, у цьому будинку не жила, але балкон, камінь, із якого він вибудуваний, — безсумнівно, справжній. Так само справжнє й підворіття, що веде до цього дворика та вкрите сотнями, тисячами написів, які тут залишають закохані з усього світу. І ось «Верона» в «Триптиху» нагадує саме ці, обписані знаками кохання, стіни.
А загалом — виставка примітна радше саме своїм літнім настроєм, цим перетином сонця, води, піску та спогадів про закохану юність. Серед стомленого в асфальті та смогу міста — дуже доречне враження. Одразу згадуєш, що надворі таки літо, і треба б хоч на тиждень начхати на все, у тому числі на ходіння по виставках і писання статей, і втекти подалі. До риб.
