Людина води, яка тече

Володимир Набоков колись сказав про одного з героїв «Улісса» Джеймса Джойса: «Блум — людина води, що тече». Обидва письменники — улюблені прозаїки художника Валерія Шкарупи. Тому він і об’єднав цією цитатою цикл своїх нових живописних робіт. Красиво. Хоча й дещо пишномовно. І не зовсім зрозуміло, що ж означає це формулювання? Виявляється, в соціальній біології існує «алгоритм води, що тече» — «Рухайся. Тримай напрям. Ковзай. Обгинай перешкоди. Потрапивши в загату, набирай рівень». Тобто, якщо розшифровувати, можна припустити, що вода, яка тече в природі, — струмки, ріки, сніг, що тане — природна. Вона не переслідує жодної мети. Її «девіз» — рух. І вода ніколи не зраджує його.

Полегшало: дізнавшись, що таке «вода, що тече», я негайно відчула себе значно розумнішою і здатною філософствувати про творчість художника. Однак робити це зовсім не хочеться. Тому що формулювання Джойса дуже точно характеризує самого Валерія. Він дивовижно глибока, мудра і скромна людина. Природний в спілкуванні. Талановитий у творчості. І надзвичайно працездатний. Лише два дні тому закрився вернісаж українських художників у одеській галереї «Да-да-да!». І — нова виставка, що абсолютно відрізняється від попередньої.

«Людина води, що тече» художник Валерій Шкарупа вирушив цього разу «в подорож у тонкому шарі емоційно- культурних асоціативних переживань- образів». Так сказав про нього один шанований мною мистецтвознавець, дуже розумна людина Олег Сидор-Гібелінда. Вчитайтеся в цитату. Це лише на перший погляд здається, що стиль — вигадливий. Насправді: у визначенні настрою рельєфного живопису Валерія — поцілив у «десятку».

Валера Шкарупа — пристрасний мандрівник. Для мене особисто це захоплення багато значить. Переконана, люди з природженим «геном мандрівника» не бувають поганими. Жага пізнавати нове (хоч як банально звучить ця фраза, саме вона віддзеркалює суть того, що хочу сказати) властива лише тим, хто зберіг уже в зрілому віці погляд дитини. Цікавий. Допитливий. І дуже точний. Валерій — саме така людина. Його любов до екзотичних мандрівок розпочалася, як не дивно, в армії. Радист Шкарупа служив на флоті, і доля закинула його до Єгипту. І це у часи, коли навіть в Болгарію, яку називали шістнадцятою республікою Радянського Союзу, потрапити можна було далеко не кожному. А хто удостоювався такого жаданого дозволу, через деякий час готовий був відмовитися від витівки побачити закордон: нескінченні довідки, характеристики, ходіння по райкомам — міськкомам — обкомам відбивали бажання навіть найзавзятіших. Єгипет, Середземне море приголомшили 19-річного хлопчиська. Відтоді він подорожує. І наяву, і у своїх роботах.

Для вернісажів літо — мертвий сезон. Художники не дуже люблять виставлятися о цій чудовій порі року. Воно і зрозуміло: у місті — ні друзів, ні ворогів, ні потенційних покупців. На відкритті виставки Валерія Шкарупи до «Триптиху» важко було ввійти. Ті, кому не відразу пощастило, перекурювали на вулиці. Потім відбувалася зміна дійових осіб. Ті, що пробилися до галереї, говорили багато хороших, щирих слів.

Олексій МАЛИХ, художник:

— Валера Шкарупа — людина дуже емоційна, але закрита. І його живопис завжди загадковий, завуальований. У ньому багато символів, які знає лише художник. Решті треба розшифровувати його таємниці самому. Сьогодні Валера несподівано зірвав «завісу» зі своїх робіт. Відкрив деякі «секретики». Його нинішня виставка — прозріння для мене.

Борис БИСТРОВ, скульптор:

— Валерій як художник прогресує від виставки до виставки. Розбирати його творчість «по кісточках» — справа мистецтвознавців. Можу лише сказати: левкаси і живопис Валери незвичайно енергетичні. І самі знаходять контакт з глядачем. Спілкуватися з картинами Шкарупи дуже цікаво. Набагато цікавіше, ніж дивитися футбол! (Регоче.)

Ігор ДИЧЕНКО, мистецтвознавець:

— Дуже чекав виставку Валери. Він — художник і працює (тобто, служить) в галереї. Це надзвичайно важко: все одно, що письменнику працювати в бібліотеці. І кожний день читати Пушкіна, Гоголя... Великий художник і великий поет «обпалюють» все, що поряд. У такій ситуації складно відбутися не стільки як особистості, але як індивідуальності. У Валери Шкарупи виходить зберегти себе. Він — надзвичайно ліричний. Його полотна — поетичне перевтілення кольору — на нюанс кольору. Фактура робіт — музика для очей. Коли дивишся на монохромний живопис Валерія, без домінуючих сплесків — феєрверків, відчуваєш: це відображення спектра, який можна назвати аурою або харизмою. Душевний вияв через колір свого ставлення до життя, її гармонії. І до краси світу. Такого, яким його бачить сам художник.

А мистецтвознавець Лариса Божко підбила підсумок виступів, вигукнувши з натовпу: «Ми любимо тебе, Шкарупа!»