Людина, якій скрізь добре
Валерій Сивач, який, крім роботи в театрі, багато років і сил віддав естраді, того вечора працював на сцені сам. Естрада, концерти — його стихія. Гумореска, анекдот, реприза — мало не найулюбленіші жанри. Шанувальники його таланту пам’ятають чудові дуетні номери, які він створював разом із Ганною Ніколаєвою. Проте його шанувальники не забули й чудово зіграні театральні ролі. Дон Карлос, Дон Жуан і, звичайно ж, Глумов у комедії «На всякого мудреца довольно простоты». Напевно, роль у п’єсі Олександра Островського стала ледь не найяскравішою роботою, що найбільше запам’яталася, свого роду візитівкою актора, його знаком, кодом або, як сказали б сьогодні користувачі персональних комп’ютерів, логіном, паролем, за яким тебе впізнають у загальній театральній мережі численних імен, назв і ролей.
Сивач належить до розряду людей, які не дають урватися зв’язку часів. Він зв’язує нас з тим часом, коли акторам поклонялися, коли їх обожнювали. Це, відповідно, накладало відбиток на їхній спосіб життя, на стиль поведінки, манери. Акторство ставало не просто професією, а суттю, способом життя. Життя було продовженням сцени, а тому кумиру, який поважав своїх шанувальників, немислимо було з’явитися немитим, неголеним або недбало вдягнутим не лише серед людей, а й навіть з’явитися в такому вигляді перед собою. Завдяки своїм вишуканим манерам, рафінованості, зовнішньому лиску, завжди підтягнутий, гарно вдягнений Валерій Сивач крім іншого був приречений грати ролі й педантичних, суворих німців.
У ті далекі шістдесяті, коли він репетирував роль Глумова, його популярність була настільки великою, що відомий радянський драматург Леонід Зорін навіть згадав про нього в одній зі своїх п’єс. «А я познайомилася з артистом Сивачем», — хвалилася героїня. «І що?» — питав її герой зорінської п’єси. «Я йому сподобалася», — гордо повідомляла вона. Незважаючи на те, що ця епоха захоплених глядачок, коли кумирами були не заокеанські супермени, а свої актори, які виходили вечорами на сцену театру твого міста, пішла у небуття, у Валерія Миколайовича й сьогодні чимало шанувальниць. І вони йому, в свою чергу, як і раніше подобаються. А інакше він і не зміг би зберегти сили, молодість, ентузіазм, юнацьке захоплення життям. Він не любить не лише говорити, а й згадувати про свій вік. Декілька років тому актор навіть відмовився від пропозиції влаштувати йому бенефіс на честь сімдесятиріччя. Про його справжній, паспортний вік і сьогодні знало б небагато людей, якби один з поздоровляючих у запалі визнань його заслуг перед вітчизняним театром не виголосив у зал, що крім п’ятдесятиріччя сценічної діяльності Валерій Миколайович святкує ще й двадцятиріччя від дня отримання звання народного артиста України та сімдесятичотириріччя від дня появи на світ. Час, як відомо, не зважає на наше небажання втрачати власні надбання й зберігати при собі прожиті роки. Ці роки мимо нашої волі забарвлюють життя в тони смутку. Актор, який колись цілковито належав комедійній стихії, сьогодні грає в жанрі трагіфарсу. Спектакль «Повернення в Соренто» Альдо Ніколаї, в якому він виконує роль Палья, незабаром відбудеться на сцені Російської драми в сотий раз.
Однак на своєму бенефісі Валерій Сивач сумувати відмовився. Він взявся лікувати своїх шанувальників сміхом. З епохи романтиків, що несподівано стала дуже далекою, він приніс упевненість, що театр має давати людині надію, давати добро. Майже півтори години він лікував глядачiв анекдотами й смішними історіями. Смуток було вигнано зі сцени байками про одеське кладовище, на якому передвиборне гасло закликає не лінуватися, а вставати й іти на вибори, та про похоронне бюро, що пропонує безплатні похорони у випадку, якщо ви всіх своїх родичів відправите у відсторонений від суєти світ через їхню фірму ритуальних послуг. Поблукавши з актором між торговими рядами «привозу», де звучали жарти й приколи, що вже стали класикою, ми попрямували в єврейський квартал, де мешкають пенсіонери, змушені працювати випробувачами (на запитання, що ви випробовуєте, вони із серйозним виглядом відповідають вам: «потребу»). Де, приходячи до когось у гості, на відміну від англійців, які йдуть не прощаючись, прощаються й не йдуть; де живуть за заповіддю, «чим гіршим є життя, тим голосніше регочіть».
Ну, й, звичайно ж, Валерій Миколайович говорив про жінок. Він жартував, каламбурив, освічувався їм у коханні, читав вірші. Як подяку за ті галантність і увагу, які актор виявляє щодо них понад півстоліття, він отримав оплески, компліменти, привітання, побажання, квіти й навіть горезвісні ювілейні конверти. Проте не від усіх. На сцену в незвичній для себе ролі жiнки, яка не мітингує, а поздоровляє, вийшла й Наталя Вітренко, яка відмовилася дарувати традиційний у таких випадках конверт з ідеологічних міркувань («деньги — прах, одежда тоже…» читала зі сцени вірші прогресивна соціалістка). Свою вдячність актору висловили й колеги, багаторічні партнери по сцені, які схиляються перед його мужністю («прожити в цьому театрі майже сорок років непросто!»), невгомонним характером і тим, що скрізь йому добре.
