Місія совісті

Ми пропонуємо увазі читачів передмову головного редактора «Дня» Лариси Івшиної до книги «День і вічність Джеймса Мейса», яка побачила світ у серії «Бібліотека газети «День» у 2005 році. Можна переконатися, що за 13 років, що минули від часу публікації цього видання (а книга являє собою 450-сторінковий збірник кращих публіцистичних творів видатного українсько-американського історика, журналіста, громадського діяча, колумніста «Дня». Джеймс Мейс назавжди залишив нас 3 травня 2004 року, отже, книга являє собою посмертну публікацію його статей) — воно абсолютно не втратило актуальності. Як і передмова головного редактора «Дня» до творів Джеймса. Хоч виросло вже зовсім нове покоління читачів, яким треба заново дізнаватися про ідеї Мейса.

Тут є, очевидно, дві причини. Перша — що катастрофа Голодомору—Геноциду, дослідженню якої Джеймс Мейс присвятив усе своє життя — не стала надбанням «архівного» минулого. Ця трагедія, коли прямо, а часом й опосередковано, токсично впливає на наше сьогодення. Бо ми, як доводив Джеймс, і досі багато в чому залишаємось постгеноцидним суспільством — аж поки ця катастрофа не осмислена, її безпосередні та віддалені наслідки не усвідомлені. Про це — та частина книги «День і вічність Джеймса Мейса», де йдеться про гостро злободенні проблеми українського політичного життя 1997—2004 рр., тобто за період, коли Джеймс працював у нашій газеті.

І другий чинник — це, поза сумнівом, особистість самого автора. В усіх куточках світу, на всіх заходах, де Джеймс Мейс мав змогу брати участь (в Америці, в Україні, Франції, Німеччині, країнах Балтії), він не лише розповідав про результати своїх наукових пошуків — виявлені ним неспростовні документальні свідчення того, що Голодомор був свідомим, організованим владою СРСР вбивством мільйонів людей. Більше за це — Джеймс невтомно наголошував: як Україна, так і цілий світ зобов’язані знати і пам’ятати про це безжальне масове вбивство безневинних українських селян та нашої національної інтелігенції.

Ось чому думки Джеймса Мейса, його унікальна громадська позиція, як і аналіз його творів у передмові Лариси Івшиної — звучать наче створені сьогодні. І знайомитися з ними треба не лише в переддень скорботних Днів пам’яті жертв Голодомору, котрі ми відзначатимемо в останню суботу листопада, а повсякчас. «День» може стверджувати, що наша газета разом з незабутнім Джеймсом Ернестом Мейсом доклала великих зусиль до здійснення цієї місії совісті. Можна сказати, що «День» був для Джеймса, по суті, єдиною, проте найвищою трибуною.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

СЛОВО ДО ЧИТАЧІВ

...Позаминулого року мені довелося бути в Женеві у музеї Червоного Хреста. У просторих залах, які вражають своїм фундаментальним підходом, на стінах — списки, сформовані за простим принципом: якщо у будь-якій країні в результаті стихійного лиха чи військового конфлікту загинула мінімум тисяча людей, — дата, країна, місце заносяться у цей список пам’яті.

Я була шокована (і сказала про це співробітникам музею), коли побачила, що у мартиролозі цієї надзвичайно впливової міжнародної організації немає рядка, де було б написано: «Україна. Голодомор. Близько 10 мільйонів».

Цей штрих, на мій погляд, дуже  точно показує рівень інформованості світової спільноти, в якому жила Україна у XX столітті, і вже понад тринадцять років живе у незалежній державі. Це — ілюстрація до того, якою фантастично важкою справою займався видатний вчений Джеймс Мейс. Наш Джим.

Доповідь Конгресу Комісії США з питань голоду в Україні, яку підготував у 1986 році виконавчий директор цієї комісії Джеймс Мейс, стала справжнім вибухом, уперше відкривши світовому загалу очі на масштаби катастрофи, яку пережив наш народ.

Уже немало сказано про те, що Джеймс став українцем, наблизившись до болю, який передали йому ті, хто вцілів після страшного голоду. Українцем його зробило загострене почуття справедливості. Пробити змову мовчання було дуже складно. Не секрет, багато його американських колег ще й досі залишаються «совєтологами» і не дуже то й розрізняють на карті світу Україну з її катастрофами й національними інтересами.

Не менш драматичним було те, що побачив Джеймс Мейс у перші роки, коли прибув в Україну. І що багато років по тому мучило його, хвилювало, терзало, наповнювало пристрастю і болем рядки в колонках The Day і статтях у «Дні». Це правда про те, що ми були і ще залишаємося ПОСТгеноцидним суспільством. Вона пояснює майже все: і якість нашої еліти, і стан нашого народу, і рівень совісті, і духовний стандарт — все. Джеймс багато створив в Україні — та чи багато знали про нього? В інтелектуальних колах його рейтинг був доволі високий — та чи був він по-справжньому запитаний? Хоча весь час він був більш ніж на виду. В особі Джеймса журналісти «Дня» отримали друга й надзвичайно потужного союзника. Для мене особисто це було ніби відкриттям «другого фронту».

Окремо хотілося б сказати про ту кампанію, яку провела наша газета разом із Джеймсом у 2003 році. У газеті «День» була надрукована одна з найсильніших статей Джеймса Мейса — «Повість про двох журналістів» (15. 07. 2003 р.). Це вражаюча історія про боротьбу добра зі злом, яке постійно видозмінюється і камуфлюється... На мою думку, цю статтю треба було б включити до учбової програми всіх факультетів журналістики.

А тоді ми зверталися до всіх журналістів України, щоб вони підтримали нас, поширили інформацію з метою позбавлення Пулітцерівської премії американського журналіста Волтера Дюранті — премії, яка була видана за брехню про голод. Джеймс дуже переживав, що реакція була мінімальна. Хоча сам знав і писав, у чому причина: «незалежність отримала УРСР». Це так. Але, ясна річ, були й інші причини. Немало сучасних українських журналістів, напевно, впізнали в собі «новітніх Дюранті», що з легкістю приймали форму, задану черговим правителем. І саме тому промовчали. Але Джеймс Мейс вірив у зусилля і бачив вихід абсолютно чітко. Всі його думки були про те, що без чіткої орієнтації на Європу, без пошуку союзників у світі, які б розуміли, з якими проблемами відновлюється Україна, буде дуже складно. Він говорив, що українцям потрібно швидко вчитися і модернізуватися, щоб вписатися в новий світовий ритм, не згубивши, звичайно, своєї ідентичності. Він застерігав як людина, в жилах якої текла і частина індіанської крові, від небезпеки маргінесу — резервації для українського світу.

В одному з матеріалів Джеймс Мейс написав, що українці — та нація, яка й досі переживає біблійні трагедії. Шкодую, що за життя Джима не запитала про те, яку з них він мав на увазі. Може, притчу про Каїна й Авеля? Тут великий простір для думок. Не лише болючі відносини України з її «старшим братом», але й відносини всередині самої України. Я часом думаю, як почувалися міські жителі, коли їли свої бутерброди з маслом, а в цей же час у селах у цій країні помирали страшною, мученицькою голодною смертю їхні брати і сестри?..

Може, ще й досі ця роздвоєність, цей невиговорений, неспокутуваний гріх заважає нашій єдності й солідарності?

Джеймс у своїй колонці «Для кого рятувати?» (24. 07. 2002 р.) написав: «Ми врятували все, що могли, але іноді нам важко зрозуміти, для кого».

Він дуже любив своїх студентів. Але на його похороні їх не було.

Джеймс Мейс, покидаючи нас, дуже хвилювався, дуже переживав, дуже вболівав, дуже тривожився за майбутнє нашої країни — його України. Звичайно, для цього було і є немало підстав. Зокрема, у колонці «Післягеноцидне середовище» (7.12.1999 р.) є такі слова: «...доки українська мова залишатиметься другорядною в очах самих українців, ця нація ніколи не буде єдиною».

Я думаю, що ті, хто любив Мейса, ті, хто в нього вчився, зроблять ще немало для історичної правди і зміцнення українського в Україні.

«День» представляє читачам унікальний проект (виданий українською та англійською мовами), — майже все, написане в нашій газеті Джеймсом Мейсом з 1998 по 2004 роки. Щотижневі колонки та аналітичні статті, і кілька маловідомих статей з інших видань. Зокрема, його виступ у Спілці письменників України у 1994 році при зародженні Інституту Геноциду. Ідея отримала велику словесну підтримку, але, на жаль, досі не реалізована.

«День» дякує всім, хто надіслав свої спогади про нього, які склали другу частину цієї книжки. Дякуємо Наталії Дзюбенко-Мейс за люб’язно надані матеріали з домашнього архіву.

Окрема наша вдячність Катерині Ющенко, голові благодійного фонду «Україна-3000» (який, до речі, підтримував нашу акцію «Свічка у вікні» ще у 2003 році), за слова пам’яті про нашого незабутнього колегу.

Ми з особливим почуттям готували цю книжку «День і вічність Джеймса Мейса». Вона — наш моральний обов’язок. Вона — наш своєрідний пам’ятник. Книжка видана за особисті кошти журналістів газети «День». Хочемо, щоб вона дійшла до всіх українців, у кого жива душа... Це пам’ять про чесного інтелектуала, мужнього чоловіка й пристрасного журналіста, яких, на жаль, не так багато. Такі люди, як Джеймс, — люди місії. Справа честі українців — пам’ятати його — справжнього Героя України.

Лариса ЖАЛОВАГА (ІВШИНА)

25 липня 2005 року, Київ