(НЕ)видимий пантеон

На осінніх канікулах учні вінницької школи № 3 їздили на фестиваль з вуличних ігор до Анкари, столиці Туреччини. Програма перебування дітей передбачала не лише змагання, а й екскурсії. У перший день вінничани відвідали одну з найулюбленіших пам’яток місцевих жителів — мавзолей Мустафи Кемаля, якого в народі називали Ататюрк (батько турків). Завдяки величезному внеску цього реформатора Туреччина за короткий час досягла західного рівня життя. Дітям кілька годин розповідали про діяльність Мустафи та інших діячів, які віддали чи присвятили своє життя державі. Разом з українськими дітьми екскурсію слухали і турецькі. Точно не вперше. Але жоден із них не наважувався відволіктися, «посидіти» в телефоні чи пошепотітися з другом.

«Ми приїхали на запрошення директора однієї з місцевих шкіл Саміса Оуза, який дбає про всебічний розвиток своїх вихованців. Більшість уроків у їхній школі відбувається на свіжому повітрі в активній формі. Звідки й виникла ідея провести міжнародний фестиваль вуличних ігор, під час яких діти мають можливість удосконалити свої навички з англійської мови, а також весело й активно провести час, — розповідає вчителька англійської мови школи № 3 міста Вінниці Ольга ЗАЄЦЬ. — Так сталося, що наш візит збігся з Днем проголошення Турецької Республіки, колеги запропонували показати нашим дітям свої «місця сили». У перший день перебування ми відвідали мавзолей Мустафи Кемаля — величне місце. Навіть у деталях відчувається, що це справді надзвичайно шанована людина. Уявіть, головна площа спеціально викладена таким чином, щоб людина ретельно дивилася  під ноги, бо може впасти, — таким чином вона схиляє голову перед величною постаттю. Вражало почуття гідності та патріотизму, яке проявляється у побуті та спілкуванні. Це гордий народ, який не боїться дивитися у «дзеркало» своєї історії, бо знає її і поважає тих, хто віддав своє життя за Батьківщину».

«ПЕРШЕ — ЗБЕРЕЖЕННЯ, ДРУГЕ — РОЗВИТОК І ТРЕТЄ — ВІДПОВІДНА ПРОМОЦІЯ»

Дивним чином навіть зараз почуте в школі від вчителя, побачене в українських фільмах чи прочитане в книжках контрастує з реальним ставленням до тих, хто віддав своє життя за побудову України, відзначає депутат Вінницької обласної ради, громадський діяч Володимир БАРЦЬОСЬ. Через те, що ми маємо різну історичну пам’ять, кожен бачить свій «поріг». Тому змушені час від часу, набиваючи «гулі», повертатися у кілька століть назад і шукати правду про «материнську» церкву чи кривавий Батурин.

Лариса ІВШИНА: Сьогодні ми ще маємо шанс створити власне майбутнє, дуже важливо запропонувати суспільству максимально різнобарвну «палітру» можливих варіантів. Вочевидь, в Україні не бракує прихильників республіки. Щоправда, вони поки не дали очікуваного результату. Тож повчальним прикладом для нас може стати стійкість, яку виявили свого часу європейські країни з конституційною монархією.Зокрема Іспанія, де монархія стала «мостом-посередником», який допоміг «зв’язати часи» і водночас перевести суспільство від диктатури до демократії... Не можна жити, не заглядаючи за горизонт. Історична політика — це насамперед важливий акт державотворення. Коли ми (не лише еліта, а й народ) беремо на себе відповідальність за 25 років — це один формат, а відповідальність за тисячу — зовсім інший...

«Причина у безсистемності. Виконавчі органи влади не хочуть, не вміють і не працюють над питанням: перше — збереження, друге — розвиток і третє — відповідна промоція місць нашої ідентичності, — зазначає Володимир Барцьось. — Не так давно в рамках патріотичного виховання в нашій області відбулася екскурсія місцями козацької слави за участі школярів та студентів. Їздили в Калик, де стояв полк Івана Богуна, Дашів, Тульчин, Ямпіль, тобто відвідували місця козацької слави. Але — це була ініціатива громадськості, людей, які працюють у громадському секторі. А потрібно, щоб влада пропонувала, висувала своє стратегічне бачення, пропозиції, ідеї, причому розраховані на різні групи населення. Так, акцент треба робити на молодь, але не варто скидати з «воза» і людей старшого покоління, які фактично не знають про багатство своєї держави, бо за комуністичного періоду їм не розповідали про борців за незалежність, аристократів і їхні маєтки, від них приховували місця нашої сили — природні, історичні, культурні.

Потрібна цілеспрямована система підтримки і промоції, такі собі «курси з підвищення кваліфікації» для усіх — від малого й до великого. Навіть якщо взяти Вінницю, то всі їдуть дивитися на фонтан, хоча варті уваги й інші об’єкти. Зараз, наприклад, проводиться реконструкція фортифікаційного комплексу «Мури». Це лише перший крок, наступним, якого ми добиваємося разом із громадськими радами, стане створення на території комплексу музею просто неба. Це, до речі, пропозиція і працівників Вінницького обласного краєзнавчого музею. Але ми досі стикаємося з певним нерозумінням з боку виконавчої влади, що як бюрократи довго розглядає актуальні пропозиції. То що вже казати про пропозицію створити пантеон героїв і перепоховати прах Своїх великих — Орлика, Мазепу, Коновальця, Бандеру. Попри те що Україна відновила свою незалежність ще у 1991 році, нині вона не готова до відродження історичної правди. Багато сторінок прочитується і вивчається, але томи залишаються у пилюці на полицях».

«ЩОБ ВИРВАТИСЯ З ЦЬОГО ЛАБІРИНТУ, ТРЕБА ЗНОВУ Ж ПОВЕРНУТИСЯ В ІСТОРІЮ»

Допоки держава не захоче знати і пам’ятати полеглих воїнів Армії УНР, Галицької армії, Карпатської січі, УПА, українці будуватимуть уявні пантеони Великих, де кожен обиратиме Своїх. Ми соромимося чи боїмося достойних героїв, каже доктор історичних наук, професор КВНЗ «Вінницька академія неперервної освіти» Олексій СТРУКЕВИЧ. Скласти розхристану національну пам’ять, склеїти її міцним клеєм може державницька політика — але нинішній політичний істеблішмент, який тривалий час був на утриманні Кремля, досі не може позбутися постколоніального синдрому.

«Під час організації процесу Спілки визволення України, яку, вважалося, очолював спочатку Грушевський, а потім Єфремов, один із слідчих на прізвище Брук сказав такі слова: «Ми розуміємо, для чого нам потрібна ця справа, щоб поставити українську інтелігенцію на коліна, а хто не стане, той буде знищений». Так от, за період з 1917 по 1947 рік було знищено чотири п’ятих інтелігентів. Українці не стали на коліна — а ми досі вважаємо себе нікчемним і другорядним народом. У довоєнній Україні всі державні посади, господарські і в сфері культури, займали представники російського панівного етносу, яких сюди направляли у відрядження «для работы с хохлами». Вони, керуючи Україною, не цікавилися українськими видатними подіями. Для чого їм це було? Така ж ситуація спостерігалася і у колоніальний період.

Так, Україна вже 27 років незалежна, але ж до влади прийшли ті, кого Радянський Союз, система, селекціонувала для управління державою. От вони сьогодні і керують нами, виходячи з тих позицій, яких їх навчили. Вони не бачать елементарних речей, які можна використати з плюсом для нації. От, скажімо, на Вінниччині мало хто знає, що у містечку Немирів народився такий собі Тодось Добжанський, якого на Заході називають «Дарвіном ХХ століття». Його наукові праці друкуються усіма мовами світу, але в Україні їх немає. Або ще один приклад — свого часу відомий російський театральний критик Олександр Суворін  у статті про трупу Кропивницького описує гру Марії Заньковецької у ролі Харитини і каже, що вона, як актриса, в рази краща, ніж Сара Бернар. Чи знали ви про те, що наша Марія Заньковецька була кращою за відгуками критики, ніж всесвітньовідома Сара Бернар? Ми навіть не могли дозволити собі це уявити.

А все тому, що тематика історичного дослідження у радянський час була присвячена соціально-економічній історії, великій дружбі двох братських народів, яка була вигідна владі. Щоб вирватися з цього лабіринту, треба знову ж повернутися в історію. Як науковець, я досліджував історію XVII—XVIII століть. Українські козацькі старшини і козацькі літописці у той час, можливо, дещо і не скромно, але на кожному кроці наголошували, що нема у світі народу більш організованого, працелюбного, освіченого і героїчного, ніж українського. Вони себе перехвалювали. Але разом з тим саме цього нам нині й бракує. Не кажу про захвалювання себе нинішніх, а про возвеличення, відтворення своєї історичної правди про героїзм, звитягу, славу, працелюбство. Роботи школи у цьому напрямі замало. Підручник з історії, автором якого я є, не рятівний круг. Показовими мають стати вчинки політиків. Насамперед їхня господарська діяльність, щоб люди відчули смак до життя. Тоді ми самі будемо шукати, у чому ж наша сила, згадаємо і про Тодося Добжанського, і про Марію Заньковецьку і про всіх невидимих Своїх».

* * *

Свого часу видатний філософ Сергій Борисович Кримський сказав, що «Є газети — дзеркала, а газета «День» — це вікно», бо вона показує інший вимір, іншу систему координат. Її проекти і зокрема книги вже стали тією безпрецедентною відповіддю на виклики часу й історії, враховуючи всі можливі підводні камені й течії. Саме газета сьогодні створює фундамент, на якому міг би постати український пантеон Великих. «День» дає читачам в руки «бінокль», який допомагає побачити, роздивитися, збільшити чи приблизити недосяжний «горизонт».

«Сьогодні ми ще маємо шанс створити власне майбутнє, дуже важливо запропонувати суспільству максимально різнобарвну «палітру» можливих варіантів. Вочевидь, в Україні не бракує прихильників республіки. Щоправда, вони поки не дали очікуваного результату. Тож повчальним прикладом для нас може стати стійкість, яку виявили свого часу європейські країни з конституційною монархією, — пише у передмові до книги «Корона, або Спадщина Королівства Руського» Лариса Івшина. — Зокрема Іспанія, де монархія стала «мостом-посередником», який допоміг «зв’язати часи» і водночас перевести суспільство від диктатури до демократії... Не можна жити, не заглядаючи за горизонт. Історична політика — це насамперед важливий акт державотворення. Коли ми (не лише еліта, а й народ) беремо на себе відповідальність за 25 років — це один формат, а відповідальність за тисячу — зовсім інший...»