Опозиція бореться з тією владою, на яку заслуговує
Гучно проанонсована акція протесту із маршем протестуючих вiд Майдану Незалежності до будинку Верховної Ради не потрясла основ і не спричинила кризи. І сталося це зовсім не тому, що цьому перешкоджали «органи» чи «секретні агенти», що біля парламенту, Кабміну та президентського палацу терпляче мерзли, зігнані відомими всім методами «захисники Конституції». Врешті, за порядком дивились ті, кому слід це робити за службовим обов’язком. Навіть найзавзятіший симпатик антикучмівської акції не насмілиться назвати повалення металевого бар’єра навпроти Верховної Ради чимось більшим ніж це було насправді, тобто саме поваленням металевого барєра, а не «акцією громадської непокори».
Можна було зрозуміти відчай головного соціаліста, коли він побачив на майдані біля наметів лише тих, хто там мав бути. Не приєднався народ, не підтримав. І лунало морозівське «Раби!» над центром Києва, який жив своїм життям і аж ніяк не виглядав ареною всенародної акції протесту. У ці ж самі хвилини набагато більше людей юрмилися на ринках та в інших звичних для киян місцях масового скупчення людей. А на майдані кілька тисяч активістів чесно робили свою справу, закликаючи до «України без Кучми». Чому так сталося, чого не врахували організатори акції, яка мала стати продовженням ланцюга подій, розпочатих iз прослуховування відомої касети?
Не можна сказати, що народовi було нецікаво. Попри безглузді у своїй запопадливості спроби численних посадовців завадити розповсюдженню «морозівських матеріалів», вони досить швидко стали всенародним надбанням. Люди із задоволенням слухали і читали текст зі знайомими з дитинства словами, обговорювали між собою версії, сперечалися, робили прогнози. Але нікому не спадало на думку щось із цього приводу робити. Тільки провінційний передплатник газети «Товариш» або новоприбулий представник чергового іноземного фонду міг всерйоз повірити, що «країна підніметься», наслухавшись касетних матюків.
Ця країна не підніметься, якщо навіть щодня транслювати в прямому ефірі робочі наради в кабінеті Кравченка чи Деркача. Послухають трохи і перемкнуть програму на музику чи кіно. І це так є не тому, що у нас нині «антинародний режим». Нинішня влада не більш антинародна, ніж та, що була рік, два, п’ять, чи десять років тому. Хто сказав колишньому генпрокурору Шишкіну, колишньому міністру юстиції Головатому, вічному борцю з «мафією» Омельченку та колишньому голові парламенту Морозу, що почувши їхні заклики, люди враз усе кинуть і побіжать «скидати Кучму»? Наслухались вже за роки, коли парламенстькі засідання цілими днями гриміли із «брехунців» у бухгалтеріях та інших місцях, де не можна вимкнути це радіо. Можливо і можна сказати щось таке, щоб народ кинувся до радіоточок. Але треба знати, що сказати. Не знають, не було кому порадити. Є, звичайно, кілька обдарованих журналістів, які вже котрий місяць талановито пишуть про те, який поганий Кучма і хороший Мороз. Але й вони з усім своїм хистом і дуже глибокою симпатією до ідей соціалізму не здатні довести, що на морозівських касетах є «замовлення вбивства». Слова Олександра Мороза, сказані з парламентської трибуни не підтверджуються. Привезені з-за кордону відеосвідчення майора Мельниченка виявились не бомбою, а петардою, вибух якої окрім звуку, ніяких наслідків не несе.
Мене абсолютно не цікавить, їдять щось ті люди в наметах на майдані чи ні, холодно їм чи не дуже. Вони вільні у такий чи інший спосіб висловлювати свій протест. Сидіння групи людей на граніті в центрі столиці — ще не привід для оголошення кризи в державі. Бо в той же час по різних плитах та тротуарах сидять не кілька десятків ситуативних протестантів, а тисячі і тисячі справжніх жебраків, яким насправді холодно і голодно без всяких аудіо та відеокасет. В країні справді погано, а в повторювані з року в рік запевнення про «перші ознаки стабілізації» не вірять вже навіть ті, хто їх проголошує. Більшість наших співгромадян насправді бідна і знедолена, пенсіонери справді голодують, молодь справді позбавлена перспективи. Чому ж ті народні маси, що живуть нижче межi бідності, не стають під знамена тих, хто на майдані, і не йдуть на штурм «режиму»?
Придивіться до цих знамен. Хтось каже, що національні прапори, червоні знамена комуністів, червоно-сині стяги колишньої УРСР і штандарти УНА- УНСО, зібрані докупи, символізують «єдність різних політичних сил» у боротьбі за демократію. Даруйте, яка єдність? Де були всі вони півтора року тому, чому не єдналися перед виборами, а навпаки? Чому Мороз і Симоненко, які дружно засуджували «режим» на мітингу 19 грудня, за довгі роки в політиці так і не змогли всістися на одному політичному гектарi? Доки ми будемо вірити у байки про «правих радикалів», які всі разом із унсовцями, корчинськими і рештою «щитів» спокійно вмістяться за партами одного класу типової школи (що не завадило б)?
Безперечно, що у нормальній державі міністри, які оскандалилися як наші «силовики», вже давно б позбавилися посад, парламентські комісії зробили б висновки, а криміналісти ідентифікували б знайдений труп. У нас же депутати доводять касетну справу до абсурду і якщо це не припиниться, незабаром у парламентському залі доведеться встановлювати стаціонарну апаратуру для щоденного перегляду і прослуховування.
Чи досягли організатори скандалу своєї мети? Здається, що правди про Гонгадзе на цьому світі ми так ніколи і не дізнаємось. Якщо ж метою касетної справи було щось інше, то нічого насправді не сталося. Депутати в парламенті продовжуватимуть блокуватися і домовлятися, справді вільну пресу як душили, так і душитимуть, наші славні правоохоронці так і залишаться до болю неввічливими, а спецслужби так само надійно, як і за часів служби Мельниченка, берегтимуть таємниці вищих кабінетів. Помилились ті, хто вбачав у «касетній справі» геніально розроблену супероперацію. Не вийшло і з «актом громадянської непокори», не пішов народ за Симоненком, Морозом, Шишкіним та Корчинським з його поцарапаною в боротьбі з режимом бровою. Народ, якому погано, не повірив своїм «захисникам». Тут є над чим подумати і «захисникам», і владі, і народу.
