«Певні помилки й упущення»

Станіслав Шендрик помер. Доцента кафедри історії й історії культури філософського факультету Львівського університету, що здійснив самоспалення, поховали на Голоськівському кладовищі у Львові. Нагадаємо («День» № 179 від 8 жовтня), викладач Львівського університету облив себе бензином і підпалив, протестуючи проти продажу свого сімейного саду на аукціоні. Його труну від саду, який він відстоював, студенти та друзі несли на руках — повз Богословську академію й Львівський університет, де він викладав. Несли не просто з трагічними обличчями — тому що помер улюблений Вчитель, а ще й зі змішаним почуттям відчаю і рішучості. Тому що багатьом ідеалам вся ця історія немов дала ляпас, ламала і нівечила молоді душі, які ще учора готові були вірити у справедливість несвідомо. А сьогодні усвідомили, що за цю справедливість ще доведеться поборотися.

Ми так часто нарікаємо, що молодь інфантильна, що вона готова з будь-якого приводу ховатися за спини батьків. Але саме батьки, дорослі, щось невиразно мимрили, коли у сім’ї, яка 50 років ростила сад і мала на землю всі права, цей сад відбирали. Коли чиновники один за одним продавали земельні ділянки з порушенням прав, а прокурорські протести тихо й уперто ховались під сукно.

Дізнавшись, що Станіслав Шендрик помер, його студенти зібралися біля мерії, де вiдбувалася сесія. Вони тримали плакати і висловлювалися категорично й однозначно: «Вимагаємо публічних вибачень», «Людина має право на сад», «Блаженні гнані за правду». Звучали і вимоги про відставку.

З пікетниками, судячи з їхньої рішучості, не можна було не рахуватися. До них вийшов міський голова Любомир Буняк і сказав: «Дуже шкода, що у Львові сталася така подія. Цю справу розслідують відповідні органи». І все. Кілька студентів пропустили до сесійної зали, де молоді люди зачитали відкритого листа: студенти висували вимогу оприлюднити всю інформацію стосовно продажу ділянки по вулиці Тернопільській, 32, порушити кримінальну справу за фактом доведення до самогубства, виплатити сім’ї компенсацію за моральне і матеріальне ушкодження.

Чесно кажучи, львів’яни чекали більшого від міських депутатів, від мерії, від чиновників, які у всьому світі, якби трапилось подібне, відразу ж подали б у відставку. А наші, звичайно, попелом голову не посипали, а зізналися, як заступник мера з питань містобудування і землеустрою Василь Лозинський, що «були певні помилки й упущення». Що підлеглі непрофесійно готували до аукціону технічну документацію і їх буде за це покарано. Звучали також вельми прозорі натяки, що Шендрик, ніби, був не в собі, що нормальні люди на таке не здатні. Хоча чесніше було б сказати, що нормальні люди не продають, та ще й публічно, чужу землю.

Що стосується Станіслава Шендрика, то він все життя жив за Законом. Так, він був правильною людиною, не надто битою життям. І коли зіткнувся зі стіною, не знав, що робити. Щось зламалося у ньому…

Говорять, перед смертю він отямився і з болем, якого і не передати словами, сказав: «Та справа не у садку! Коли людину топчуть ногами, — як дивитися в очі студентам!?»

…Ця історія не повинна закінчитися обіцянками, спуститися на гальмах. Тому що у людей, а тим гірше, — в молодих людей, підірвано будь-яке довір’я до влади. Можливо, студентам Станіслава Шендрика недовір’я вистачить на все життя…