Правда про олово і героїзм
Iграшка — річ двоїста, спочатку суперечлива. З одного боку — неодмінна втіха дитинства. З іншого — щось на зразок тотема, магічного знаряддя, що заворожує самою своєю схожістю на живий світ. Недаремно з різного роду ляльками пов’язані найфантастичніші забобони. Не дивно, що українські актуальні художники зрештою звернули увагу на паралельний іграшковий світ, щоб спробувати спорудити власну світобудову.
Харків’янин Павло Маков у своєму новому проекті «Олов’яні щоденники», що експонується у галереї Гельмана, оперує безпрограшним матеріалом. Говорячи простіше, грає у солдатики. Солдатиків він збирає — купує — на ринках, після чого проводить з ними візуальні маніпуляції: робить величезні, в людський зріст, фотографії своїх «олов’яних героїв», переносить їхнє зображення на офорти, що є планами і пейзажами деяких міст. У результаті виходить графічний макет місцевості (Маков називає цю країну UtopiA), на якій солдатики знову-таки постають гігантами, вершителями порядку. Назви у цієї графіки також усі величні: «Празький щоденник», «Битва за піраміду», «Схід». Сам художник грає у солдатиків по-дорослому, виступаючи полпредом вигаданої ним Міжнародної асоціації олов’яних ветеранів. Він не запрошує на виставку, а пропонує увійти до знову створеної ним реальності, де командує полковник Тіпун (олов’яний командир з особливим виразом обличчя), де вручається орден Срібного Близнюка «за неолов’яне ставлення до олов’яних проблем» — сплощений солдатик зі спеціальною закруткою для кріплення до лацкана. Фігури самих близнюків присутні; один з них без голови, втраченої, очевидно, у битвах за піраміду.
У відкритті виставки брали участь і справжні солдатики — серйозні підлітки у чорній уніформі — курсанти Військового ліцею імені Богуна (колишнього Суворовського училища). Їхня присутність додавала тому, що відбувається, помітний відтінок віртуальності. Хлопчик у погонах, який розглядає гігантське, більше за нього самого, фото солдатика, — іграшки, якою він, можливо, не грав і грати вже не буде, — картина сама по собі абсурдна і у чомусь антимілітаристична.
Загалом, Макову, відомому своєю схильністю до складання різного роду щоденників, реєстрів використаних речей, компонуванню творів з комунального мотлоху життя, вдалося створити досить цілісну олов’яну дійсність. Його військо слухняне, численне і безмежно віддане. На відміну від критиків, на щастя для художника, не таких численних, які можуть помітити вторинність і у формі, і в ідеї проекту, виставити рахунок за експлуатацію досить набридлого серійного принципу та інші гріхи.
Та з них, з критиків, що візьмеш. Не воювали вони за піраміду, справжнього олова не нюхали, салаги.
