Про що вчителі повинні говорити на перервах?..
Перед початком навчального року на Львівщині пішли розмови про те, що через виплату заборгованості по зарплаті вчителям, які звернулися до суду (а гроші, звичайно, виплачувалися з обласного та міського бюджетів), дуже скоро грошей на зарплату не буде взагалі. Причому всім — і тим, хто до суду звернувся, і тим, хто ні. Педагогічна громадськість насторожилася — правда це чи ні, але багато кому здалося, що людей просто хочуть нацькувати один на одного. Втім, у те, що грошей в обріз, повірити неважко, бо в судах лежить понад сiм тисяч позовів на суму для області катастрофічну — 17—18 млн. гривень. А якщо підрахувати загальну суму заборгованості вчителям, то вийде число, рівне половині бюджету Львівщини. І все-таки на 17 вересня акції планувалися — пікетування обласної Ради і уроки по 25 хвилин замість 45.
Але пройшло 17, 18 і 25 вересня, а життя в школах ішло розмірено, як і раніше. Чи могло це означати, що вчителі здалися, чи щось інше вплинуло на їхнє рішення «не робити різких жестів»? Відбулося те, що й повинно відбуватися в цивілізованих країнах, коли люди сідають за стіл і обговорюють спільні проблеми. Після довгих переговорів iз міською владою (а саме, вчителі Львова претендують на найшвидші виплати), педагоги погодилися продовжувати роботу і почекати з крайніми мірами. Гроші поступово виплачуються (позови задоволені на суму понад три млн. гривень).
Якщо звернутися до історії питання, то вчителі довгий час проявляли терпіння або пасивність (хто як назве). Хоча з 1996 року конституційні та законодавчі норми відносно формування бюджету не дотримувалися. Стаття 61 Закону України «Про освіту» передбачала, що держава повинна виділяти не менше 10 відсотків валового національного доходу на освіту. На ділі ж, наприклад, у минулому році на освітні потреби виділялося лише 4,5 відсотка. Тобто менш, ніж у два з половиною рази. Але в останні три роки вчительська громадськість Львова підняла проблему на загальнодержавний рівень, про неї заговорили і в уряді, і у Верховній Раді. Хоч треба віддати належне, першими були кримчани, які тихо і спокійно, але через судові інстанції, заговорили про заборгованість за статтею 57 Закону України «Про освіту», а саме: за вислугу років, на оздоровлення та преміювання з 1997 по 2000 рік. Галичани ж підхопили почин, довівши його, втім, до «вселенського масштабу» — це вони вміють. Створювалися страйкові комітети, зазделегідь повідомлялися власті про проведення мітингів та пікетів. І в результаті ніхто не постраждав із «заколотників», а їх було немало, тому що практично в кожній школі є така людина, — готова і здатна подати голос і повести за собою «вчительські маси». Було створено Всеукраїнську профспілку вільного об’єднання солідарних працівників або незалежну профспілку, як називають її в народі.
У Львові її очолив Андрій Соколов, юрист за освітою. Частина вчителів його просто обожнює, інші віддають перевагу Марії Яцейко, голові обкому профспілки працівників освіти та науки. Якоюсь мірою, змагаючись між собою у сферах впливу, ці дві профспілкові організації і добилися зрушень, і, як вони стверджують, збираються вести боротьбу й надалі. Якщо Соколов уміло організовував акції непокори, то Яцейко намагалася надати цьому законослухняні норми, говорила про вчительські біди у владних структурах. Хоч часто ризикувала головою, і лише високий громадський рейтинг не дозволяв закривати перед нею двері та обривати її різкі промови. І сьогодні, коли йде робота з формування бюджету на 2004 рік, вона то їде до Києва, то звертається до профспілкових лідерів на місцях.
Нещодавно профспілкові лідери міста звернулися з відкритим листом до мера Львова Леоніда Буняка. У ньому висловлювалося прохання знайти можливості щодо виплати заборгованості вчителям, згідно зі статтею 57 Закону України «Про освіту», виплати педагогічним працівникам щорічної премії в розмірі окладу (ставки заробітної плати) за зразкову роботу і зробити це напередодні професійного свята. Та головне — врахувати перераховані витрати при формуванні бюджету наступного року і додаткові кошти «при оплаті праці вчителів молодших класів. (Виходячи з педагогічного навантаження 18 годин, як це визначено статтею 25 Закону «Про загальну середню освіту» і вихователів груп загального типу дитячих дошкільних закладів, виходячи з тривалості їх робочого тижня 30 годин згідно зі статтею 30 Закону «Про дошкільну освіту».)
Педагоги вже знають, що «вчительський бюджет» у наступному році буде збільшено, але на яку саме суму, поки не вказано. На видання підручників, програму «Шкільний автобус» чи підвищення зарплати? Звичайно, гроші потрібні на все, і якщо їх не буде, знову на перервах вчителі будуть говорити тільки про гроші. Недаремно Отто фон Бісмарк, частково цитуючи Фрідріха Великого, говорив: «Успіх у війні вирішують два чинники: рушниця нового зразка і шкільний учитель». У нас чомусь думають, що в мирний час можна відкинути і рушницю, і вчителя...
