Провокація чи політичне «харакірі»?
Будучи давнім політичним прихильником пані Юлії Тимошенко, який голосував за БЮТ на парламентських виборах 2002 року, вважав її найкращим претендентом на посаду прем’єр- міністра України після помаранчевих подій 2004 року, я часто замислювався над тим, чому пані Юлія має серед українського електорату надто високий відсоток тих, хто абсолютно їй не довіряє. Мої сумніви дуже посилилися після оприлюднення днями в російській газеті «Ведомости» програмової статті лідерки партії «Батьківщина» — «Україна і Росія: Росія не програла». У цій статті є тези, яких ми не чули з вуст пані Тимошенко на київському Майдані, а якби почули, то були б украй приголомшені. Ну Бог iз тим, що вона називає Росію «тисячолітньою державою» (нині маємо 2005 р., то, що було на теренах цієї країни в 1005 році, над усе на місці Москви?), зрештою, історичне невігластво є вадою майже всіх українських політиків, через що вони по двадцять разів наступають на одні й ті ж самі граблі. А може, пані Юля просто хотіла полоскотати національну пиху «великоросів», повправлятися в «малоросійських» лестощах? Адже росіяни страшенно полюбляють слухати, коли їм розповідають про їхню велич, особливо коли ця «приємність» виливається з вуст «інородців». Отже, це принаймні можна оцінювати як дипломатичні хитрощі.
Значно більше запитань викликає наступна теза авторки: «...ми належимо до однієї цивілізації (з Росією)». Дещо загадково, і не завадило б пояснити, як ця спільна з Росією цивілізація називається і чи належать до неї наші західні сусіди: поляки, чехи, словаки, угорці, не кажучи вже про литовців, латишів чи естонців? І як співвідноситься ця спільна цивілізація, приміром, із Європою?
А ще одна теза зовсім дивує, адже пані Юлія — фаховий економіст і не може не знати, що її твердження «наші країни належать до єдиного геоекономічного простору, що залишився після розпаду СРСР» суперечить сучасним реаліям, бо 40% українського експорту реалізується на Заході, на Росію ж припадає вдвічі менше.
До речі, ще 14 років тому до цього єдиного геоекономічного простору (це «ЄГП» Тимошенко надто вже кореспондується з ЄЕП Азарова) належали країни Східної Європи, Балтії. Але вже не належать. Натомість Україні пані Юлія пророкує десятиліття виключної економічної орієнтації на Росію. Дивно чути лексику Президента Кучми від найактивнішої лідерки помаранчевої революції. Що ж стосується активної присутності російського капіталу в Україні, до чого закликає авторка статті, то з цим в Україні й без того все гаразд. Дай Боже, щоб залишилося бодай маленьке місце в Україні для українського капіталу.
Заклик Тимошенко до об’єднання оборонно-промислових комплексів України та Росії однозначно перекреслює євроатлантичну інтеграцію України. Назавжди. Адже Україна, що матиме єдиний з Росією оборонно-промисловий комплекс, вже не зможе вести належну політику військово-технічної співпраці з іншими країнами світу та військовими блоками, а значить, ніколи не зможе стати членом НАТО, а відповідно і Європейського Союзу. Фактично йдеться про військово-технічний і геополітичний аншлюс України Росією. На великий подив, це пропонує не Затулін, Рогозін чи Жиріновський, а український політик начебто патріотичної орієнтації. Об’єднання систем військової промисловості означає фактичне об’єднання держав, принаймні на рівні конфедерації. Про європейську перспективу України можна буде забути.
А некоректні порівняння українського лідера з російським, коли пані Тимошенко оцінює Віктора Ющенка як такого собі «українського Путіна» змушує запитати авторку: хіба українці виходили на Майдан, щоб отримати «українського Путіна», чи вони хотіли демократичної, правової, вільної держави?
Дуже дивно, що пані Тимошенко розповідає росіянам, що вони прагнуть увійти до спільного європейського дому, адже керівництво Росії неодноразово заявляло, що їхня країна не збирається вступати ані до НАТО, ані до ЄС. Чи не здається пані Юлії, що такими заявами вона може не заспокоїти, а навпаки, серйозно перелякати керівництво сусідньої держави? А твердження авторки, що Україна може стати членом НАТО тільки разом iз Росією в перекладі на нормальну людську (не дипломатичну) мову означає, що Україна ніколи не стане членом НАТО. Ми вже чули ці тези «До Європи — разом з Росією!» у виконанні пана Деркача-молодшого ще в ті часі, коли він не вбирався в помаранчеве. Такі формули пані Тимошенко на практиці означають цілковиту відмову від самостійної зовнішньої політики України та навіть запрошення Москви до встановлення контролю над геополітичним курсом нашої країни.
Що ж стосується фрази авторки «треба згадати, що нас об’єднує православ’я», то вона теж викликає сумніви. Бо доречно запитати, чому православ’я не об’єднує нас із Грецією (між іншим, у середні віки православ’я називали «грецькою вірою»), що є одним із найдавніших членів НАТО та Європейського Союзу, з православними Болгарією й Румунією, якi нещодавно вступили до НАТО? Чому пані Юлія не допускає, що зовнішня політика України та Росії може бути різною?
Цікаво, чи наважиться Тимошенко вийти на Майдан і сказати людям усе те, що вона написала в цій статті? Замість обіцяної під час помаранчевої революції незалежної міжнародної політики нам знову накидають політику залежності й васалітету, але прикро, що не Москва вимагає виконувати роль васала, а український політик добровільно пропонує себе на цю роль.
Невже таку ціну пані Юлія ладна сплатити за прем’єрство?
Текст, підписаний Юлією Тимошенко, більше схожий на твір імперського слов’янофіла, ніж на текст українського демократа й патріота. Проте незалежно від авторства, ця публікація дискредитує пані Юлію в очах її прихильників, однак дуже сумніваюся, що реабілітує в очах опонентів. Деякі політики вважають, що власний електорат належить їм довічно, безвідносно до будь-яких їхніх кроків і заяв. Небезпечна ілюзія… Як і переконання, що в умовах глобального інформаційного суспільства можна на заході країни говорити одне, а на сході — інше, й ніхто цього не помітить. Крім об’єктивної ситуації у світі, з’явився надзвичайно важливий суб’єктивний чинник в Україні: народ Майдану вже не дозволить політикам мати два обличчя. То де ж пані Юлія справжня — на Майдані чи в російській газеті «Ведомости»? І чи не доведеться їй на своїх рекламних плакатах за прикладом Віктора Федоровича писати: «Тому що послідовна»?
На всі ці питання хотілося б отримати прямі, чесні відповіді, за Гамбурзьким рахунком чи то рахунком Майдану. Насамперед прихильникам — щоб знати, як надалі ставитися до свого кумира…
