Примари з минулого

Це наше життя вчора й, можливо, завтра. Так можна однією фразою охарактеризувати виставу «Сон Гафта, переказаний Віктюком», показаних московським театром «Современник» на гастролях у Києві. Сьогодні, коли в Україні незабаром чергові вибори, і почали лунати заклики, що нам, мовляв, потрібна «сильна рука й сильна влада», ця постановка може слугувати попередженням — чим може обернутися витягнення з музейного пилу старих, окроплених кров’ю мільйонів людей знамен радянської епохи. Жорстко, без сентиментів говорять актори з глядачами про минуле й б’ють на сполох, адже привид диктатора вже навис над деякими з пострадянських країн...

«Сон Гафта» — фантасмагорія у віршах. Цю виставу створила команда талановитих і небайдужих людей (режисер Роман Віктюк, сценографія Володимира Боєра, музичне оформлення Дмитра Кремінського). Текст написав Валентин Гафт, він же виконує головну роль — «вождя народів Йосипа Сталіна» (без гриму, в сучасних джинсах і сорочці лише своєю майстерністю актору з першої хвилини вдається передати єзуїтський характер героя). Його партнером виступив Олександр Філіппенко, якому довелося створювати різнопланові образи: драматурга й історика Едварда Радзінського (саме з їхньої нічної бесіди в історичному архіві починається й закінчується дія). По черзі в гості до героїв постановки завітають історичні та сучасні персонажі — маршал Жуков, політзек із ГУЛАГу, поетеса Анна Ахматова, сатирик Жванецький, лідер російських комуністів Зюганов та інші. Роль мускулистого хлопця-покидька, якому «все по фені» — що кат, що його жертви, грає актор Максим Разуваєв.

Публіка ловить кожне слово, боячись пропустити найменший нюанс із того, що віщає «вождь». Герой із минулого особливо не церемонитиметься ні зі своїми сучасниками, ні з нинішніми кумирами. Особливо дістається Едику Радзінському — «Вам нравится в моей быть власти. Идя на сцену, как на плаху, У вас глаза горят от счастья. И бешеный восторг от страха», а у фіналі Сталін обіцяє: «Я все виправлю і перепишу»... Образи, створені Олександром Філіппенком, намагаються виступати опонентами Сталіну, актор без перебільшень і баламутства кількома штрихами (голосом і пластикою) окреслює легку схожість із прототипом героя, якого він грає. І нехай Сталін Гафта старий і немічний, у нього тремтять руки, із задишкою піднімається сходами, але варто заявити: «Рассвет мы встретим исполненьем гимна, Надеюсь, что желание у нас взаимно. Прошу не в ноты вас смотреть, а мне в глаза, Чтоб я увидел всех — кто против и кто за» — в залі повисає дзвінка тиша...

Важко уявити, хто інший, окрім Валентина Гафта й Олександра Філіппенка, зміг би так органічно зіграти у «Сні...». Вистава йде понад дві години без антракту. Для Романа Віктюка «Сон Гафта» — незвичайна вистава. За його словами, «нічого схожого, здійснивши понад 180 постановок, я ніколи не робив. Ця робота в «Современнике» для мене номер один (Віктюк поставив у цьому театрі чотири вистави: «Квартиру Коломбіни» Петрушевської, «Стіну» Галіна, «Дрібного біса» Сологуба і «Пекельний сад» Май нарді. — Т. П.). За п’єсу Гафта я взявся тому, що сьогодні деякі росіяни й українці почали мріяти про царя (назвіть його генсеком, президентом або вождем). І він прийде, а цього не можна допустити! Колесо історії не можна повертати назад! Ми показували виставу в Пітері, але тут, у Києві, у мене було таке відчуття, що відбулася прем’єра. Гафт і Філіппенко грали геніально — це великі актори нашого часу, а київська публіка — найкраща»!