Притулки, де позбавляють страждань

Близько 100 тисяч людей похилого віку в Україні мають тяжкі невиліковні хвороби, з якими важко боротися самотужки. Тому головне для них — відійти в інший світ з якнайменшими стражданнями та болем. У цьому літнім людям допомагає служба паліативної допомоги, яка, хоч і повільно, але розвивається у нас в останнє десятиріччя, створюючи для невиліковних людей хоспіси. Про проблеми розвитку цих медико-соціальних служб розповів «Дню» директор Програми розвитку паліативної допомоги в Україні Олександр ВОЛЬФ.

— Пане Олександр, наскільки нині в Україні є актуальним питання паліативної допомоги?

— На жаль, мешканцям України паліативна допомога вкрай необхідна. В цілому медико-соціальні центри надають послуги літнім людям, інвалідам та хворим на ВІЛ/СНІД. Проте ключова роль у цій системі належить розвитку хоспісної служби. Йдеться про допомогу людям з тяжкими невиліковними хворобами, яким щодня доводиться терпіти страшенні муки. А таких людей в Україні наразі дуже багато — фактично рахунок іде на мільйони. Так, лише з онкологічними захворюваннями в Україні налічується 160 тисяч людей. І всі вони потребують не лише медичної, але й соціальної та психологічної допомоги. А якщо додати до них людей з психоневрологічними проблемами, людей, що пережили інсульти, інфаркти чи мають хворобу Паркінсона, церебральний параліч, то їхня цифра буде надзвичайно великою.

Проте в Україні діє лише дев’ять хоспісних закладів, п’ять відділень паліативної допомоги при лікарнях та відділення інтенсивного медичного догляду. Проте ентузіасти, що працюють там, в змозі опікуватися не більше ніж трьома—чотирма тисячами людей на рік. В Україні кількість ліжок для паліативної опіки на 100 тисяч населення становить близько одного. Натомість в більшості країн світу з розвинутою системою паліативної допомоги в середньому на 100 тисяч населення існує до 10 стаціонарних і амбулаторних паліативних ліжок. І прикро визнавати, що в Україні більшість хворих помирають, так і не діставши адекватного полегшення фізичних, моральних, духовних страждань.

— А як бути з тим, що дорослі діти віддають своїх батьків у хоспіси — фактично у чужі руки — і не переймаються їхньою подальшою долею?

— Звісно, моральна сторона цієї проблеми дуже важлива. Щоб досягти певних зрушень у цьому питанні, Всеукраїнська асоціація паліативної допомоги проводить місячну Всеукраїнську акцію «Паліативна допомога: батьки та діти разом». Акція покликана привернути увагу до проблеми розвитку паліативної допомоги в Україні всіх небайдужих людей. Тому ми звертаємося не лише до простих громадян, лікарів та соціальних працівників, а й до лідерів громад, неурядових організацій, представників бізнесу та ЗМІ.

Дещо символічним є те, що акція відбудеться в рамках відзначення Міжнародного дня хоспісної та паліативної допомоги (6 жовтня). Крім того, проведення акції під гаслом «Паліативна допомога: батьки та діти разом» повинна згуртувати родину, у якій є тяжкохворі літні люди, а також привернути увагу громадськості до проблем людей в кінці їх земного життя. Оскільки головне завдання акції — згуртувати спільноту на допомогу людям, які тяжко переживають близьке настання неминучості, то ми не обмежимося лише разовим проведенням кампанії. Ця акція стане щорічною громадською просвітницькою подією.

До того, ж у рамках акції відбудеться ряд концертів, виставок, конкурсів, інформаційно-просвітницьких кампаній, засідання за круглим столом (в тому числі, за участі представників фармацевтичних компаній), конференцій тощо. До участі в акції ми заохочуємо волонтерів, зокрема, з числа студентської молоді та членів громадських організацій. Усі ці заходи мають перед собою одне завдання — достукатися до серця усіх дітей, у яких тяжко хворіють старенькі батьки, і закликати їх до милосердя.

— Окрім згаданої вище акції, що може покращити ситуацію з розвитком паліативної допомоги в Україні?

— Як на мене, ми залишимося стояти на місці, якщо не перейматимемо зарубіжний досвід. Перш за все, нашим працівникам треба навчитися ставитися до пацієнта як до людини. За кордоном робота хоспісу побудована якраз навколо цієї проблеми — гуманного ставлення до людини. А в Україні навпаки — не система орієнтується на людину, а хворий прилаштовується до неї. Тому ми співпрацюємо із іноземними паліативними службами Польщі, США, Великої Британії та Франції у напрямі навчання та перепідготовки кадрів. Зокрема, вони допомагають нашим співробітникам пройти стажування у своїх центрах медико-соціальної допомоги.

Відповідно до міжнародних стандартів, паліативна допомога — це забезпечення максимальної якості життя людям, які зіткнулися з невиліковним захворюванням. Саме це ми намагаємося пояснити українському суспільству і показати, що новий підхід до медико-соціальних послуг сприяє гармонізації суспільства. У такому соціумі поважається кожна людина з її індивідуальними особливостями, незважаючи на її стан здоров’я.

— Які ж основні напрями роботи паліативних служб в Україні?

— Взагалі сфера паліативної допомоги існує в Україні близько десяти років. Так, перші хоспіси з’явилися у Коростені, Івано-Франківську та Харкові. Спояатку вони працювали відокремлено один від одного, тобто між ними не було встановлено систематичного зв’язку та обміну досвідом. Наразі розвитком паліативної допомоги в Україні опікуються Всеукраїнська рада захисту прав та безпеки пацієнтів, Всеукраїнська асоціація паліативної допомоги та інші громадські організації. У рамках Програми розвитку паліативної допомоги в Україні вони дбають про покращення законодавства у цій сфері та налагодження зв’язків між центрами медико-соціальної допомоги та закордонними представниками. А це дає можливість українським службам отримувати найновішу та найактуальнішу інформацію про розвиток паліативної допомоги у світі.

Основні аспекти Програми спрямовані на підвищення освітнього рівня працівників, що надають паліативну допомогу, покращення рівня обізнаності населення, зокрема через засоби масової інформації. Проте головний наголос у Програмі ставиться на те, що паліативна допомога — це гуманна форма надання медико-соціальних послуг. І дуже важливо, щоб люди зрозуміли: хоспіси — це не центри доживання віку, а місця духовного знеболення.