Разом з Україною: Волонтер Стів Уолліс

Восени 2021 року я з хвилюванням покинув своє рідне місто Лондон у Великій Британії, щоб подорожувати самостійно та здійснити одну зі своїх мрій – відвідати Україну. Ця мандрівка мене не розчарувала!

Україна та її історія цікавили мене завжди. Як ваша країна долала чимало викликів, але щоразу поставала знову й постійно розвивалася, як перспективна молода демократія, що бажає назавжди розірвати ланцюги минулого заради кращого майбутнього. Подорожувати нічним спальним потягом було приємно. Хоча я не розмовляв українською мовою і не розумів кирилиці, мені щоразу вдавалося прокидатися в потрібному місті та щоразу в Україні!

Київ був дивовижним, таким яскравим, а відвідування меморіалу Голокосту Бабин Яр стало особливим, наче передвісником того зла, яке незабаром прийде в такі місця, як Буча. Відвідування Чорнобиля та Прип'яті захопило мене. Переїзд до прекрасного Львова на кілька днів, а потім коротка подорож до Івано-Франківська, щоб побачити мою українську подругу Таню. Нарешті довга поїздка до Дніпра, щоб провести день волонтером в Shelter Friends, притулку для собак, який я підтримував із Великої Британії.

Краєвиди, люди, історія справді увійшли в моє серце, але мені, на жаль, слід було повертатися додому. Через п’ять місяців в Україні розпочалося пекло, і коли я спостерігав, як бомбардують багато з тих місць, які я відвідав, і безладно обстрілюють мирних жителів, я почувався таким безпорадним. Знаючи, що радше буду перешкодою, ніж допомогою українській армії, я придивився для іншого способу допомогти – волонтерства, і ось як працював на польсько-українському кордоні в лютому 2023 року .........

Я знайшов американську благодійну організацію під назвою All Hands and Hearts, яка організувала кілька дивовижних проєктів на підтримку України. Мене прийняли до їхньої програми реконструкції старої занедбаної лікарні, що нині використовується як гуртожиток для біженців. Я прибув до Ярослава, невеликого польського містечка приблизно за 46 км від українського кордону в Медиці. Лікарня, яку ми ремонтували, була в Радимно, приблизно за 40 км від кордону. Більшість волонтерів були зі США, але їх було багато й з Великобританії та з усієї Європи. Всі волонтери залишалися в спільному будинку на краю Ярослава і о 06.45 ранку ми виїжджали мікроавтобусом на роботу в Радимно, повертаючись о 16:00; втомлені, вкриті пилом або фарбою, але щасливі – це була важка робота!

Ми працювали над реконструкцією занедбаної лікарні, яка знову використовують як транзитний притулок. У ньому проживає близько 100 українських жінок і дітей, але після нашої роботи кількість місць планують суттєво збільшити. Так близько до кордону – це важливе місце для надання першої підтримки, особливо на початку війни, коли потік біженців був набагато більшим.

У гуртожитку біженці можуть отримати допомогу та підтримку щодо таких речей, як дозвіл на роботу, житло, психологічна допомога тощо. На місці були польські волонтери, які розмовляли українською. Я був справді вражений рівнем підтримки з боку польської влади.

Відремонтована лікарня має 3 поверхи, з великою кількістю менших кімнат та 3 коридорами. У кожній кімнаті живе по 2-3 сім’ї жінок і дітей, які сплять на двоярусних ліжках. Є головна їдальня, де подають сніданок і вечерю, і 3 маленькі кухні, по одній на кожному поверсі, де біженці можуть приготувати собі чай, каву та перекуси, або й повноцінну їжу, якщо захочуть. Моя основна робота якраз полягала в тому, щоб допомогти перетворити 3 кімнати на робочі кухонні приміщення, а потім встановити кухонні гарнітури. Іншим завданням, яке я виконував разом з рештою волонтерів, було фарбування всіх спільних приміщень, аби зробити їх світлішими і приємнішими. На кожному поверсі також були спільні душові, туалети та пральні машини, які встановили місцеві польські підприємці. Для дітей також була класна кімната.

З біженцями спілкуватися було складно, в основному, через мову, але діти завжди хотіли підійти привітатися і побачити, що я роблю. Діти здавалися досить витривалими, вони з усім справлялися, але я не міг не думати про те, яку травму вони отримали через те, що їх вирвали з дому та школи, як це може вплинути на них пізніше. Мені дуже припали до душі люди похилого віку, серед них була одна жінка років 85, яка не могла самостійно ходити. Я не міг уявити, як це відчувати, що тебе, в такому віці, вигнали з свого села чи міста лише з кількома сумками та переїхати в іншу країну в спільне, тимчасове житло? Я думаю, ці біженці були з усієї України, але, очевидно, їхали через Львів, потягом, а потім їх перевезли через кордон.

Попри те, що ці люди постійно посміхалися, я бачив, на їхніх обличчях, через що їм довелося пройти, ці емоції беруть своє. Не знати, чи стоїть ще твій дім, чи твій батько, брат, чоловік будуть живі наступного тижня, це просто жахливо. Я відчував, що більшість із цих біженців належали до бідних верств суспільства. Думаю, трохи краще забезпечені люди мають більше можливостей за кордоном, або принаймні спробують отримати приватне житло.

Час від часу ми, волонтери, могли змінити місце розташування або робоче завдання. Одного разу я підійшов прямо до кордону в Медиці, і пакували екстрені сумки, які можна роздавати людям, як тільки вони виходять з поїздів. Іншого дня ми навчали англійської мови дітей.

Я здобув досвід і він дуже важкий, але водночас я багато мені дав. Здавалося, одна людина може запропонувати так мало, але якщо кожен робить хоч трохи – виходить багато. Я переконаний, що дух українського народу не зламати. Слава Україні!