Рок-н-рол живий, і ми ще теж
У ситуації з Pussy Riot найцікавішою є реакція пострадянської музичної спільноти. Останніми днями на захист дівчат, що заспівали антипутінський панк-молебень у Московському храмі Христа-Спасителя, висловився добрий десяток світових рок- і поп-знаменитостей різних поколінь, від ветеранів Вудстоку до героїв нинішніх днів, і ось на цьому тлі естрадні артисти колишнього СРСР становлять дещо навіть цікавий контраст.
Наприклад, російська шансонетка Ваєнга вибухнула коментарем настільки ж гнівним, наскільки й безграмотним, вельми нагадавши «обурену громадськість» 1930-х, що вимагала страти для ворогів народу. З другого боку, під «листом ста», що з’явився раніше, є підписи як інколи схильних до сумнівних компромісів Бориса Гребенщикова і Андрія Макаревича, так і принципового опонента путінського режиму, засновника «Агати Крісті» Гліба Самойлова. Позавчора в російському журналі «Афіша» з’явилося опитування про ставлення до справи Pussy Riot, проведене серед російських зірок. Різонув коментар Іллі Лагутенка — незрозумілий і нерозумний. Лідер «Мумій Троля» наговорив про гроші, про піар (гарний піар — сидіти у російській в’язниці за звинуваченнями у дусі середньовічної інквізиції!), про «йдіть усі додому», схоже, сам не зрозумівши сказаного. Макаревич прозвучав несподівано жорстко: «У нас, на жаль, всі слухають, що скаже Путін. У цьому лайні й живемо». Євген Федоров (що зажив слави в 1990-ті з альтернативними рокерами «Tequilajazzz») пішов далі: «Процес над Pussy Riot — це історична подія. І для мене він є безумовним показником, що цій епосі настає кінець. Це стовідсотковий кінець Путіна». Гліб Самойлов підтвердив свою позицію, а ось побратими Ваєнги по розуму, що відчайдушно борються за увагу публіки, Тетяна Буланова, Володимир Пресняков, Богдан Титомир або взагалі своєї думки не мають, або впадають в охоронний пафос. Опозиційний репер Вася Обломов підтримав ув’язнених, але зробив музичну виноску: «Стінг, Ентоні Кіддіс, Джарвіс Кокер та інші думають, що за ґрати посадили росіян Sex Pistols. Але ж ми знаємо, що це не так». Sex Pistols немов підслухали: того ж вечора колишній вокаліст найскандальнішого гурту в історії року Джон Лайдон, виступаючи на панк-фестивалі Rebellion в Блекпулі, заявив: «Я хотів би присвятити наступну пісню, та й увесь концерт, Pussy Riot, справжнім друзям».
Не можна сказати, що вододіл проходить строго між ницими «попсовиками» і чесними «рокешниками»: ті ж Мадонна і колишня «Тату» Олена Катіна (обидві, проте, бунтарки по-своєму) — за мордованих Хамовницьким судом, а ось бездоганні бійці на кшталт нашого Олега Скрипки («ВВ») і наполовину нашого Євгена Гудзя («Гоголь Борделло») повелися інакше. Останній сказав, що за ситуацією не стежить — досить дивно для артиста, який грає «циганський панк», співає на соціальні теми і наголошує на своїх лівих переконаннях принаймні в текстах пісень. А Скрипка, за свідченням громадського активіста Андрія Сидельникова, заявив, що підтримувати Pussy Riot небезпечно. Ще дивніше. У Росії виступати заборонять? Та навіть Шевчуку — практично особистому ворогові Путіна — гастролі зірвати не змогли. Пограбують? Уб’ють? Від Російської православної церкви відлучать? Чим небезпечно?
Тут конфлікт не стилістичний, а ментальний. Хтось хоче повернути минулу славу, хтось розраховує на прибуткові запрошення від влади, хтось вельми своєрідно розуміє постулати релігії, до якої себе зараховує. А хтось, незалежно від церковних, політичних чи естетичних уподобань, не хоче опинитися в Середньовіччі.
Вибір нескладний: можна приєднатися до Ваєнги і Тані Буланової, а можна до такої компанії: Стінг, Пітер Гейбріел, Бьорк, Джарвіс Кокер, Джон Лайдон, Патті Сміт, Ніна Хаген. Марк Алмонд, гурти Faith No More, Red Hot Chilli Peppers, Franz Ferdinand. Кому що більше до вподоби.
Справжній рок-н-рол — це не гуркіт електрогітар, не стрибки по сцені, не зламані стільці в залі, тим більше не цифри продажів нових альбомів. Це — ляпас по зухвалій і брехливій пиці будь-якої тиранії. Це — солідарність. Це — рух до свободи.
Музично слабкі, наївні у своєму максималізмі дівчата з Pussy Riot зробили те, що не вдавалося нікому останні 20, а то й 30 років: довели, що рок-н-рол живий.
