«Шахта №8»: видобування гідності
Вкрай неприємний інцидент стався на ІХ кінофестивалі Docudays UA, котрий сьогодні завершується в Києві. В суботу, коли в рамках фестивального конкурсу «Право» (включає фільми правозахисної тематики) мали показати повнометражну стрічку «Шахта №8» (спільне виробництво Естонії й України), виявилося, що компанія «Інтерфільм», котрій належать права на прокат картини в нас, забороняє показ. Перед сеансом режисер Маріанна Каат прочитала глядачам оцей документ:
«Уважаемые господа, Мы получили письмо Фильмофонда Эстонии (см. ниже), в котором его руководство подтверждает наше исключительное право разрешить показ фильма на Фестивалях Docudays и Travelling Festival (кстати, это письмо в копии было направлено Марианне Каат, которая пытается любыми способами пропихнуть фильм, который является насквозь лживым, постановочным, с подтасованными фактами и «разыгранными» мизансценами и не имеет никакого отношения к документальному кино и теме защиты прав человека).
Еще раз обращаем Ваше внимание, что в случае показа фильма Ваш фестиваль становится пиратом и нарушителем авторского права и будет отвечать в соответствии с международным законодательством и законами Украины.
Еще раз обращаюсь к вашему разуму.
С уважением, Владимир Козырь
Продюсер».
Аналізувати це, м’яко кажучи, дивне звернення нецікаво. Однак сама по собі «Шахта №8» гідна найвищих оцінок.
Головні герої — 15-річний підліток Юра і його друг Діма, які живуть у самому центрі Донецького регіону — містечку Сніжне. Фільм знімався впродовж 2008—2010 рр. Юрко — онук впливового керівника радянського заводу — на той час був змушений заробляти в «копанках» — нелегальних шахтах, щоб прогодувати двох своїх сестер, а також питущу матір.
Здавалося б, сто разів бачена й розказана історія. Однак Каат не робить репортаж, і її інтерес не обмежений лише цікавістю дослідника. Вона працює у спосіб, завдяки якому тільки й робляться гарні неігрові фільми: фактично живе зі своїми героями, стає звичною частиною їхнього існування — камеру просто припиняють помічати.
У Сніжному шахта №8 давно закрилася, тож єдиний спосіб заробітку для тих, хто не зміг виїхати — нелегальний видобуток вугілля в копанках — вузьких норах у землі (у Сніжному їх так і називають «дірками»). Працювати доводиться, зігнувшись у три погибелі, лопатою та кайлом, насипаючи вугілля в мішки та відра, без належних засобів безпеки. У кожного в дворі є «дірка», на жаль, у Юрка копанка завалилася, тож доводиться шукати нову. Дорослі, в тому числі мати дітей, переважно лишаються за кадром.
Фільм у певну мить переростає суто документалістські рамки, перетворюючись на справжній роман самовиховання. Камера Каат точно фіксує краєвид індустріальної катастрофи, яким наразі є простір Сніжного, однак ми бачимо, як всупереч загальному спустошенню Юрко стає справжнім головою родини — не тільки працює й заробляє, але й намагається вчитися, стежить, щоб училася молодша сестра; він виконує цю найголовнішу роль так, як не міг би зіграти найдосвідченіший актор — вже лише через це закиди щодо «постановочності» є відвертою нісенітницею. Те ж саме можна з певністю стверджувати і щодо решти компонентів фільму; при тому чесність режисера не відміняє того факту, що «Шахта 8» є справжнім кіно, майстерною оповіддю про тих людей, на яких, по суті, й тримається наша все ще недолуга держава.
Не так давно довелося писати, що нинішня влада, намагаючись закрити рота всім незгодним у політиці та прибрати до рук економіку, не зважає — поки що — на культуру. «Поки що» виявилося нетривалим. Наївні естонці передали права на прокат «Інтерфільму», бо вважали, що саме українська компанія має краще знати місцеві умови. Вони не врахували лише того, що мало знати умови — треба ще мати сили цим умовам протистояти. В «Інтерфільму» таких сил не знайшлось, і, ймовірно, одного окрику з владного кабінету вистачило, щоб компанія — собі ж на шкоду — вчинила так, як вчинила. Страх огидний тим, що саме завдяки йому тримається найнікчемніша влада, і тільки страхом можна, між іншим, пояснити хамську стилістику документа-заборони.
Каат все одно показала фільм — офіційно оголосивши, що робить це поза рамками фестивалю. Є «Шахта» й у вільному доступі в інтернеті: http://www.youtube.com/ watch?v= ltGpPHY9cYU&feature=player_embedded Після цієї історії популярність картини лише зросте. Що ж до «Інтерфільму», то вони якщо й не здійснили репутаційне самогубство, то значно ускладнили собі життя.
«Шахта» — не тільки про хлопчака, що завчасно подорослішав. Це ще й про право на гідне життя для більшості українців. Ті ж, хто рикнув на «Інтерфільм», вочевидь, мають інший погляд на гідність. Їм потрібні не громадяни — залякані обивателі або слухняні раби. Може, справжньою, хай неусвідомленою, причиною був сам герой. Бо таких, як Юрко, вже не зламати.
