Шлях на ешафот
У день загибелі великого гуманіста, польського письменника та педагога Януша Корчака, в Театрі ім. І. Франка відбулася прем’єра вистави «Розстріляна увертюра» за п’єсою Бориса Харитонова.
Уперше на головній сцені столиці разом із професійними артистами з різних театрів України грали діти — вихованці театральної студії з невеликого селища Ладан Чернігівської області. На прем’єрі були присутні Генеральний консул Республіки Польща в Україні Сильвестер Шостак, аташе з питань культури Станіслав Гурчинський, дипломати з різних країн, представники Київської єврейської громади, українські діячі мистецтв і культури.
Януш Корчак (справжнє ім’я Хенрік Гольдшміт) — став не просто духовним символом двох націй — польської та єврейської, а й совістю всього людства. Тридцять років він пропрацював у створеному ним у Варшаві «Будинку сиріт». Скромний, безмежно відданий дітям, він жив у тому самому будинку, в кімнатці під дахом. Тут він написав статті, книжки про виховання та казки для дітей, п’єси для театру («Куди», «Сенат божевільних»). Із 1940 року Корчак зі своїми вихованцями опинився у Варшавському гетто. 5 серпня його разом із вихованцями фашисти відправили до концтабору Треблінка-2. Усіх їх чекала неминуча загибель у газовій камері. Януш Корчак був єдиним, хто мав можливість урятуватися. Вперше втекти з гетто йому запропонували польські підпільники-антифашисти. Вдруге, вже перед відправкою з дитячого притулку до концтабору, до Корчака підійшов німецький офіцер, який виріс на його дитячих книжках і казках. Він запропонував йому свободу. «А діти?» — запитав педагог. «Діти приречені», — пролунала відповідь. І Корчак віддав перевагу смерті над зрадою.
П’єса Бориса Харитонова присвячена цим трагічним моментам життя Корчака та його вихованців. Створювалася вона непросто. Років тридцять тому в Київському театрі юного глядача йшла п’єса Януша Кочака «Король Матіуш Перший». Роль Міністра грав у ній заслужений артист України Борис Харитонов. Одного разу після вистави до його гримерки зайшов немолодий чоловік невисокого зросту. Відкашлявшись, відрекомендувався: «Юхим Гельтвакс, робiтник Київського мотоциклетного заводу». Похваливши виставу, раптом запитав: «Ви не хочете написати п’єсу про Корчака? Я міг би багато розповісти про нього. Адже я його учень. Виховувався в дитячому будинку Корчака з шести років. А пізніше працював разом із ним.»
— Доля педагога, який пішов услід за своїми вихованцями до газової камери, не могла нікого залишити байдужим, — розповідає Борис Степанович. — Звичайно ж, я погодився. Ми ще не раз зустрічалися з Гельтваксом. Я слухав його розповіді про вчителя, згадував своє воєнне дитинство. Тема цілком захопила мене.
Перша назва п’єси була «Циклон В». Так називався газ, яким убивали людей у фашистських концтаборах. Під цією назвою з п’єсою ознайомилися працівники польського консульства. На моє прохання з Варшави до Києва приїхав учений-корчакознавець. Перше, що сказав він Харитонову: «Дякую, що ви написали цю п’єсу та що не зробили з Корчака комуніста. Залишилися вірні правді, зобразивши його гуманістом». Але, очевидно, з цієї ж причини до п’єси прохолодно поставилися в Міністерстві культури України. Близько двадцяти років п’єса пролежала в столі в автора. І лише наприкінці 1990-х Харитонов пішов із нею по театрах. І зіткнувся з новою проблемою: п’єсу хотіли ставити, але за задумом автора в ній дитячі ролі повинні грати справжні діти, а не актори-травесті. У жодному театрі не зважилися на такий складний експеримент. І знову допоміг випадок...
У своєму рідному селищі Ладан у Прилуцькому районі драматург зустрівся із землячкою, театральним режисером Валентиною Булатовою. У неї було яскраве творче життя: ставила вистави по всій Україні, працювала у МХАТі в Олега Єфремова, була режисером і художнім керівником київського театру «Валентина», який спеціально для неї допоміг відкрити на Подолі Іван Салій. На жаль, театр не витримав фінансової кризи. Булатова поїздила країною, поставивши 60 вистав на різних професійних сценах України. Потім Валентина Миколаївна повернулася до Ладана і почала працювати з дітьми у Палаці культури Прилуцького заводу «Пожмашина».
— Я зрозумів, — розповідає Борис Харитонов, — що нарешті знайшов людину, яка здатна зрозуміти, пережити та поставити мою п’єсу. Тим більше, що виконавців головних дійових осіб — дітей — знайшли. Адже на сцені Палацу культури Валя поставила з ладанськими дітьми п’ять вистав. Діти були підготовлені до серйозної великої роботи.
Із самого початку, обговорюючи цей проект, Булатова і Харитонов домовилися, що ставлять професійну виставу — зі справжніми костюмами, декораціями, з хорошою музикою. А для цього потрібні кошти. Почали їх шукати. Композитор, до речі, також уродженець Ладана, Микола Збарацький, автор багатьох пісень, у тому числі відомої «Козачки», яку виконує Раїса Кириченко, запропонував створити фонд Харитонова. Мовляв, друзів в артиста багато — допоможуть. Тепер Борис Степанович жартує, що права рука в нього довша за ліву, бо весь час доводиться ходити з простягнутою рукою. Допомогли земляки. Завод «Пожмашина» безплатно надав репетиційну базу — сцену Палацу культури, акторів, які приїхали з Києва та Криму, безплатно розмістив жити у своєму профілакторії.
Зі слів драматурга, його хвилювала проблема, де знайти професіональних акторів, які погодяться працювати практично безплатно, під час своєї відпустки, поїхавши далеко від будинку? Адже всі репетиції тривають у Ладані. Але Валентина Миколаївна не сумнівалася, що в цій виставі гратимуть найкращі українські актори. І не помилилася.
На головну роль Януша Корчака запросили народного артиста України Валерія Шептекіту. Він багато та плідно грає на сцені Молодого театру. Йому гріх скаржитися на незапитаність. Але так влаштований актор — помани його хорошою роллю і навіть якщо за спиною буде зіграно десяток інших, не менш цікавих, однак, як цигана пісня, вона покличе в дорогу. У Ладані Валерій раптом виявив дві містичні деталі — виявляється, зовнішньо він дуже схожий на Корчака, а, по-друге, Корчаку, коли він здійснив свій громадянський подвиг і пішов у газову камеру разом із дітьми, було, як і зараз актору, 63 роки...
Iз Сімферополя до Ладана приїхала заслужена артистка Криму Лілія Єгорочкіна-Чертова. Її чоловік — льотчик, часто працює за кордоном. Бідною Лілю ніяк не назвеш. У Кримському українському драматичному театрі відпускний період, могла б Ліля десь на курорті відпочивати, а вона вважала за краще грати в «Розстріляній увертюрі». «Лілю, скажіть чесно, адже не за гонораром ви до Ладана приїхали?» — запитую я актрису. «Про гонорар я навіть і не спитала, — відповідає Л. Єгорочкіна-Чертова. — Подзвонила Валентина Миколаївна, я в неї працювала в одній із вистав, розповіла про проект. Каже: «Є роль для тебе». Я й приїхала.
У п’єсі такий драматургічний матеріал! Я граю соратницю Януша Корчака Стефанію Вільчинську. Вона разом із ним і дітьми пішла до газової камери. І перед смертю її останні слова, звернені до Корчака: «Дякую тобі, що моє життя пройшло поруч із тобою...»
У київського актора Андрія Колесника у виставі роль другого плану. Чому він прибув до Ладана? По-перше, тому що звик з Валерієм Шептекітою грати в парі в Молодому театрі, а по- друге, тому що також почувається трохи ладанцем. Його мати родом із сусіднього районного містечка Варва. У народного артиста України Олександра Безсмертного свої зобов’язання перед Чернігівщиною — він народився та виріс тут, в Ічнянському районі. А ось балетмейстер Алла Рубіна, на рахунку якої прекрасні постановки на кращих сценах України та десятки престижних театральних нагород, про існування Ладану дізналася після наполегливих дзвінків до неї Харитонова та Булатової. Приїхала не в кращому настрої та ще й із головним болем. Але головний біль забувся після першого знайомства з дітьми. Таке бажання працювати, яке побачила вона в дітях, таку чистоту і щирість рідко зустрінеш у професійних акторів. Рубіна поставила для дітей два танці — єврейський й індійський, вони дуже тонко та психологічно правильно вплетені в тканину вистави.
Музика, прекрасні декорації, костюми, взяті із запасників Будинків культури з усієї Чернігівської області, а здається, що ніби принесені з тієї далекої військової епохи, а ще та чистота, з якою діти грають на сцені, робить цю виставу дуже емоційною, пронизливо щирою. У багатьох глядачів після фінальної сцени (Януш Корчак із маленькою, як ангел, дівчинкою на руках в оточенні своїх вихованців іде на смерть та в своє безсмертя) бриніли сльози на очах.
Вистава стала не просто культурною подією в житті столиці, а й нагадуванням нам усім про споконвічні та не вмираючі разом із часом поняття честі, гідності та висоти духу. Вона стала ще одним живим пам’ятником великому гуманісту та педагогу Янушу Корчаку.
