Скільки нам ще бути «сірою зоною»?

Проєвропейський вибір України вже не підлягає сумніву. Але, власне, між вибором та самим вступом до Європейського Союзу ми маємо зробити багато продуманих та послідовних кроків. Один із них — членство України в Північно-Атлантичному блоці (НАТО). Наразі противники будь-якого руху держави в цьому напрямку намагаються розділити ці два членства — в Євросоюзі та НАТО. Але, як показує досвід європейських країн, зокрема Болгарії та Румунії, ці дві інтеграції неможливо відокремити одну від одної. На думку аналітиків Інституту євроатлантичного співробітництва, досвід Болгарії для України є повчальним, тому що спостерігається значна подібність наших процесів та проблем, які вимагають нагального вирішення, з тією ситуацією, яка склалася в Болгарії наприкінці 90-х — на початку 2000-х років. «Труднощі — майже одна в одну, — вважає директор Інституту євроатлантичного співробітництва Олександр Сушко. — Це дефіцит консенсусу в суспільстві та серед політичної еліти, неефективність реформ, високий рівень корупції та поширення організованої злочинності. Тим не менше Болгарія нині — в НАТО та ЄС, а ми — в «сірій зоні». Нашу сусідку запросили в НАТО 1997 року, а його членом вона стала в 2004 році. Практично всі експерти погоджуються з думкою, що причина такого прогресу болгар полягає в тому, що їм вдалося вирішити основне завдання — політичні еліти досягли спільної думки з приводу стратегічного майбутнього своєї країни.

— Досвіди України та Болгарії — схожі, бо в нас спільна основа — посткомуністичне суспільство. В 90-х роках тема членства Болгарії в НАТО була дуже непопулярною — ще більше, ніж нині в Україні (наразі вступ України до НАТО підтримує 30% українців. — Авт.). Те ж стосувалося питання вступу Болгарії в ЄС: прихильників євроінтеграції було більше, ніж прихильників НАТО. Причини — ті, що й в Україні: на той час в Болгарії існував імідж НАТО як агрессивного блоку, результат комуністичної пропаганди, — розповів депутат парламенту Болгарії, член програмної та наглядової ради Болгарської школи політики Светослав Малінов. — Коли ми боролися за громадську думку, дуже важливо було мати концепцію паралельного членства — в ЄС та НАТО. Ми пояснювали людям, що членство в НАТО є передумовою членства в Європейському Союзі, хоча наші противники намагалися розділити у свідомості людей ці два членства. Також ми використовували популярність ідеї про спільне з Європою майбутнє, переносячи її на ідею участі в НАТО: що це нам потрібно для економічного росту, підвищення безпеки в країни, зниження видатків на армію. Також ми пояснювали бізнесу, що членство в блоці сигналізуватиме про стабільність в країні, а це приведе в країну інвестиції.

Болгарські політики згадують, що саме завдяки досягнутій 1999 року політичній консолідації вдалося змінити громадську думку: громадяни довіряють тільки тим політикам, які можуть домовитися між собою працювати на майбутні перспективи країни.

Найголовніше, що сподівання болгарських євроатлантистів справдилися — звісно, не через місяць-два, а за кілька років. Експерти звертають увагу, що про це говорять навіть сухі цифри: так, у проміжку між 1997-м — роком оголошення Болгарії про бажання бути членом НАТО, та 2004-м — роком безпосереднього вступу, інвестиції в країну збільшилися у 5,7 раза. Також значно зріс ВВП. І хоча, на думку європейських аналітиків, нині в Болгарії ще досить поширена корупція та організована злочинність, а також надто повільно просувається реформа судової системи, все ж таки держава має бачення перспектив свого розвитку на десятки років наперед. Причина, кажуть експерти, — якість політичної еліти. Тож членство в НАТО стало для Болгарії основою, на якій країна зберігає свою ідентичність.

— Ситуація, яка склалася в сучасній Україні, кардинально не відрізняється від Болгарії кінця 90-х — початку 2000-х років. Утім, на відміну від наших сусідів, у нас не проводять реформи, необхідні для членства в НАТО. А ще поки в країні не відбудеться ротація політичних еліт, серйозно говорити про зміну ставлення наших громадян до НАТО не можна, — наголошує Олександр Сушко.

З цією думкою погоджується професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» Олексій Гарань:

— Наша відмінність від Болгарії в тому, що навіть за часів комуністичної пропаганди Європа вважала Болгарію, Румунію, колишню Чехословаччину й деякі інші держави «своїми». Україні ж багато сил довелося віддати на те, щоб довести, що вона — не Росія. Ще й нині деякі європейські експерти кажуть, що Україна — це сфера впливу Росії, — переконаний науковець. — Тому перш за все ми маємо зробити внутрішню роботу: нам потрібна єдність серед політичних еліт, хоча я маю сумніви, що це стане фактом: наступний рік — рік виборів. Тож знаходити єдність в геополітичних питаннях на цьому фоні — дуже важко. Тим не менше, в Україні потрібно продовжувати інформаційну кампанію. У нас побутують стереотипи, що Україна нав’язує громадянам пронатовську думку, але насправді в Україні дуже популярною є російський погляд щодо «шкідливості» вступу до блоку. Адже люди дивляться російські канали, більше того, вітчизняні телеканали ретранслюють російську точку зору без жодних коментарів — так простіше...

На думку аналітиків, способи боротьби за громадську думку потрібно постійно вдосконалювати. Наприклад, бігборди із В’ячеславом Кириленком і написом «НАТО — так!» були б дуже доречними у 2005 році, коли рейтинг Президента становив 70%. Нині ж потрібно придумувати щось інше, адже довіра до інформації, яку несе політик, прямо залежить від його популярності. Попри все, українські експерти та їхні болгарські колеги залишаються оптимістами: «У нас немає іншого виходу, крім НАТО». Найголовнішим вважають те, що в Україні вже створена основа, на якій можна формувати громадську думку: нині 30% українців — за членство в НАТО.