Сьогодні — перший день Року Коня за схiдним календарем

Сьогодні конярство відроджується заново. В Криму відтворено Федерацію кінного спорту, в Сімферополі відбудовано Царські стайні. Потихеньку свої конеферми відтворюють багато фермерських господарств. Але найвідоміше в Криму конярське господарство — агрофірма «Зеленогорськ» в Бєлогорському районі. Тут не тільки розводять коней «за наукою». Це єдине в Криму господарство, що виготовляє кумис. Кочівники Причорномор’я мистецтвом приготування кумису володіли ще у V столітті до нашої ери. В позаминулому столітті на весь Крим прославився якийсь там Мустафа Нурі, на лікування кумисом до якого приїжджали з усієї імперії. Кумисолікування було одним із дванадцяти напрямів нетрадиційної кримської курортної медицини. Видатний лікар Сергій Боткін спеціально відправив до Криму свого учня Володимира Дмитрієва, хворого на туберкульоз, і рекомендував йому кумисолікування. Приїхавши в 1867 році до Ялти, той не тільки вилікувався, а й став родоначальником курортної медицини і прожив тут ще 37 років. Відомі захоплені відгуки про якість кримського кумису Толстого і Чехова.

ПСП «Агрофірма «Зеленогорськ» пасе своє стадо з приблизно трьохсот голів на високогірному плато на висоті 800 метрів над рівнем моря, де повітря чисте й напоєне ароматами трав. Дійних кобилиць у ньому приблизно сто голів. Після того, як матка ожеребиться, її відправляють на доїння. Був час, коли косяки коней знаходилися на Карабі-яйлі без охорони, але останнім часом з’явилися браконьєри, і зараз стадо охороняється. Свій початок це поголів’я веде від рішення 1944 року про реабілітацію здоров’я фронтовиків за рахунок природних факторів, але існує господарство з довоєнного часу. На рубежі 40-х і 50-х сюди завезли кобилиць із далекої Башкирії, і нащадки башкирської породи, найбільш дійної з усіх, в молоці якої до 6 відсотків цукру, сьогодні складають кістяк стада. Кумис у великих кількостях свого часу постачали кримським здравницям, потім цю систему було зруйновано, а зараз відроджують. Сезон доїння кобил недовгий. Одночасно, як правило, дояться не більше 20-ти кобил. Ще о третій годині ночі від них забирають лошат і вдень доять через кожні дві години. Був час, радгосп тримав до півтори тисячі коней і надоював до 200 тонн молока за сезон, а тепер лише 20—30 тонн.

У Запорізькій області є знаменитий кінний завод, який також сьогодні переживає ренесанс. Нещодавно десь прочитав, що з чотирьох порід особливо тут ціниться українська верхова: одного коня продали за 57,5 тисячі гривень, а орловські рисаки йдуть по 10 тисяч. Більше 100 коней тут закупила запорізька міліція, донецька шахта імені Засядька, приватник. Конезавод створено за рішенням Будьонного для розведення ахалтекінців, але місцевий клімат їм не підійшов, і завод перейшов на рисаків та торійських ваговозів. Тепер це найпівденніше господарство, що утримує рисаків, які стають переможцями на багатьох іподромах. Знайомий журналіст, який нещодавно написав у Криму про це господарство, розповів мені, що директор цього конезаводу Петро Дубовик мріє про той час, коли конярство в Україні буде поставлено на державну основу. В околицях одного Парижа — 17 іподромів, а в Україні всього три на всю країну — в Києві, Одесі, Харкові. Навіть кадри конярів у країні перестали готувати, і тільки нещодавно при факультеті Української сільгоспакадемії набрали невелику групу студентів. Микита КАСЬЯНЕНКО Сімферополь більш просунене за своєю естетикою кіно. Загальне число всіляких призів досить велике, а тепер до них приєднався ще один — за кращий дебют.

З переглянутих картин виділю лише декілька. По-перше, це «Готель «Щасливі часи» знаменитого китайського режисера Чжена Імоу. Два роки тому тут же, в Берліні, він показав «Дорогу додому» — дуже просту за конструкцією, пронизливо-ліричну та зворушливу. Тут, мабуть, все ще простіше і ясніше. Простий робітник Джао (чудовий актор Джао Беншан) має намір одружитися на вдові, жінці, яка будує своє нове життя відважно й рішуче. Вона й Джао енергiйно посуває до швидкого бізнесового життя, і йому, нетязі, нічого кращого не спадає на думку, як зайнятися готельним бізнесом. З цією метою він переобладнує старий кинутий автобус на будинок побачень. Та тільки не вдалося тут грошенят нагромадити — потягли автобус на звалище.

Далі — більше. Джао бере під свою опіку 18-річну Ву Інг, сліпу дочку тієї самої вдовиці. Їй вдома не солодко, ось він і хоче прилаштувати її до якоїсь справи. Так тільки до якої? Доводиться разом iз друзями з роботи побудувати для неї цілком ілюзорний масажний кабінет, де вона й починає свою трудову діяльність. Всі вони, як можуть, підживлюють її передчуття швидкого щасливого життя. Та тільки все швидко відкриється, і фінал вийде сумним, хоча й світлим.

Це дуже схоже на радянські фільми 50—60-х років, де колектив зворушливо наставляв на шлях істинний невдаху та слабака. А фінал вийшов феллінівський — коли дівчина йде містом iз розбитими мріями і надією на нові дива, на які здатні звичайнісінькі люди. У кулуарах звучало й інше порівняння — з Чапліним. І справді — мотиви «Вогнів великого міста» вгадуються й в акторській стилістиці (Джао Беншан постійно рухає свою роль в бік ексцентріади), і в фабулі, де основною є сліпа дівчина й людина, яка бореться за її щастя. Але, мабуть, головне тут — приголомшуюча віра автора в людей, в їх здатність гуманізувати, олюднювати довколишнє життя.