Старомодна актуальність

Польське сучасне мистецтво, незважаючи на географічну близькість, досі залишається для нас певним чином незнаним явищем, такою собі річчю у собі. Звичайно, вiдбувалися і вiдбуваються різні експозиції, акції, презентації, семінари; але залишається відчуття певної безсистемності, чи що. Якщо, наприклад, про російський «арт» можна сказати, який він — технократичний, їдуче- знущальний і при цьому досить тоталітарний, то якогось чіткого набору ознак, властивих польському мистецтву, так одразу і не назвеш.

Схоже, що виставка «Варшава у Києві» (про те, як вона готувалася, «День» розповідав у номері від 6 листопада), що відкрилася у столичному Будинку художника, може бути спробою відповіді: адже тут зібрано більше 150 робіт 64 художників абсолютно різних поколінь (починаючи від напівандерграундних 1970—1980-х і закінчуючи нашими днями), рангів і способів мислення.

Перше, що кидається у вічі — певний консерватизм, точніше, традиційність у підборі творів і художників. Переважають живопис і скульптура. Інсталяцій (модний, генеральний жанр останніх 30 років), власне, дві — «Катаракта» Єжи Каліни та «Стіна взуття» Йозефа Стайни. Перша — це притулені до стіни кілька військово-медичних нош, узголів’я яких загорнено у непроникно чорний (катаракта-сліпота) поліетилен. Драматична, точніше навіть, травматична конструкція. А у Стайни вийшло одночасно і смішніше, і жахливіше: на масивну плоску конструкцію, що нагадує за контурами людський силует, наклеєно поношене і різнорідне взуття — кеди й туфлі, кросівки й босоніжки, черевики й капці. Певне узагальнене життя, яким пройшлася не одна пара ніг, чи привид концтабору, чи дивовижне чистилище, куди потрапляє взуття після виходу з експлуатації — прочитань може бути скільки завгодно.

Власне, на цьому нові віяння вичерпувалися. Жодного відео, яке, схоже, стало обов’язковим для будь-якої сучасної експозиції, жодних комп’ютерів і спецефектів. Технології було вигнано принципово (про це заявили і впорядники). Що ж до живопису, то тут цікаво було подивитися, як наші сусіди у глухі комуністичні часи відгукувалися на те, що відбувалося за залізною завісою. Виявляється, уся потрібна інформація до них доходила, причому не тільки з Заходу, але й зі Сходу. Ось, наприклад, «Без назви (особисті речі Володимира Леніна)» Павела Сусіда (1980 р.); вписані у квадрат полотна молот, серп, зірка та назва картини є еталонний взiрець московсько-ленінградського соц-арту, що процвітав у той час буйним цвітом. Капіталістичні реалії також, судячи з усього, дають чимало причин для насмішок — така «Полонія-Болонья-Дислексія» Марека Собчика: Полоній штовхає тачку, Болонья їсть спагетті, а дислексія несподівано яскрава і строката — і жодних розмов про конфлікт цивілізацій. Похмурий гумор властивий гротескам Піотра Вачовськи — його «Вербна неділя» — це страшний сон, в якому тіло набожної бабці з куркою і святковою гілкою у руках несподівано приростає головою Гітлера. Не менш ефектна вправа на тему вождизму — саркастична робота гурту ОБА (Річард Гржіб, Мартін Осіовський) — «Усі славні поляки на Б. Чингіз-Хан». Запам’ятовуються роботи Едварда Двурника — політичний ритуал, сумнозвісний нам під назвою «вибори», він перетворює на подібність цирку, де благочестиві матрони тримають на руках перед скупченням народу досить масивних мужчин, очевидно, претендентів. Назви відповідні — «Другий термін забезпечено», «Це хороша людина». Намальовано усе у підкреслено інфантильній, яскраво- квітчастій манері. Взагалі, неопримітивний, наївний стиль, судячи з усього, у наших західних сусідів у фаворі. Вирізняються серед інших картини Мальгоржати Дмітрук. «Перехожі» — літографію, зроблено немов дитячі «каляки-маляки», з безліччю смішних чоловічків, що поспішають в різні боки. «Великдень» — по-дитячому зворушливий Ісус і маленькі богомольці. Все ніби дійсно побачено очима дитини — й емоційний ефект від цього тільки зростає.

Взагалі, звичайно, якщо не кожен, то дуже багато учасників виставки заслуговують на окрему згадку. Експресивні портрети Марії Бендек, не позбавлені певної ліричності. Інший портретист, Міколай Малеша, очевидно надихався не тільки творчістю Марка Крокувала, але й взагалі золотою добою сучасного живопису — 1920-ми роками. Роботи Франсішека Маслужчака («Карнавал») — дивовижна суміш сюрреалізму та іконографічної традиції. Окремий момент — абстракції. Пуантилістична, мозаїчна стилістика Зофії Матушчик-Циганської відтіняється вибуховою енергією полотен Еугеніуша Мінцеля та контрастує з врівноваженим раціоналізмом Ельжбети Ошевської-Банецка. Балансують на грані пейзажу текучі полотна Майки Оржеської. Тут же оптичні ілюзії-композиції Аполоніуша Венгловськи. Класик Станіслав Фіалковськи —чудова колористична цілісність. У фігуративній частині врізається в пам’ять гнітюча метафізика міських пейзажів Альфреда Висоцьки («Вихід») — безлюдних, ретельно деталізованих. Але неподалік і противага — радісно-футуристична «Місто Варшава. 2030» Кшиштофа Паяка…

Одним словом, як і обіцяно — десятки імен, десятки напрямів — і все це навряд чи зводиться до єдиного знаменника. Хоча, щось спільне все ж є. Звичайно ж, у Польщі є і художники, які вважають себе такими тільки тому, що навчилися фотографувати, і ті, хто взагалі не торкаються пензля, передовіривши процес творення клавіатурі чи монтажному столу. Але, судячи з великої кількості найталановитішого рукоділля на «Варшаві в Києві», поляки старомодні. І це, як не дивно, сьогодні найбільше вітається на світовому арт-ринку. Усі великі міжнародні бієнале останніх років (у тому числі найбільш вагома — Венеціанська) проходять під негласним лозунгом повернення до живопису. А польським художникам і не довелося нікуди повертатися. Вони просто зачекали, поки час наздожене їх.

Така ось старомодна актуальність. Тим часом, у польській столиці очікують експозицію у відповідь — «Київ у Варшаві». Цікаво, чи зможуть наші бути там також — зухвало — консервативні.