Танці з самураями
Ні, рішуче бракує в нашому житті простого чесного героїзму. А той, що є, зосереджений чомусь у телевізорі. Зате багато навколо втомлених (від чого?) героїв.
З утомленого героя «Останній самурай» і починається.
Тому Круз у цьому фільмі — продюсер і капітан. Продюсер, схоже, успішний. Капітан, на ім’я Вудроу Олгрен, — втомлений. Втомився він убивати — тобто, займатися справою, якій навчився і яку виконував, судячи з усього, не без азарту. Лінія його провини прокреслена ланцюжком наполегливих флешбеків: якась річка, вігвами, голосні індіанці, жінки та діти, побиття немовлят, втім, що тут екстраординарного, звичайний за теперішніх часів захід, «зачистка» називається; до речі, цікаво, скільки нинішніх чистильників спати не можуть спокійно?
Терапія пропонується стара, недобра — лікування війною, смерть iз мечем у руці. Кеп опиняється в Японії, яку молодий імператор вирішив європеїзувати в найкоротші терміни і поголовно. Дехто з цим не згоден, і цього когось, як і належить при введенні цивілізованих норм, необхідно… зачистити. Для навчання селян- новобранців мистецтву вогнепальної чистки і закликають Олгрена з колишнім товаришем по службі, якого капітан, звичайно ж, ненавидить і при першій зручній нагоді вб’є. Цих «звичайно» у фільмі досить багато. Звичайно ж, бунтар-самурай Кацумото (Хіроюкі Санада), до якого потрапляє в полон Олгрен, досконало знає англійську. Звичайно ж, Олгрен убиває чоловіка тієї жінки, в будинку якої живе спочатку як полонений, а потім, уже в епілозі, — як її новий чоловік. Звичайно ж, безстрашний капітан, у якому військовий дух дуже сильний, зрештою, прийме кодекс самурайства. І буде милуватися разом iз Кацумото квітучою сакурою. І всього за пару місяців полону освоїть японську. І залишиться єдиним, хто вціліє після щільного кулеметного (!) вогню, в якому захлинеться остання атака повстанців. І його пробачить імператор. Після загибелі славетного Кацумото відчувши в собі дух істинного правителя.
Кевін Костнер колись створив сагу зі схожим сюжетом — «Танці з вовками», де виступив, до речі, і протагоністом, і режисером. Його герой, покликаний воювати з індіанцями, сам, зрештою, став індіанцем. Та до блідолицих побратимів все ж повернувся. «Танці…», власне, були виконані в форматі епічної пригоди, тим і хороші. А ось перетворення обійнятого політкоректною депресією відставника на самурая і японця — це вже гра вищих сфер, де панують Доля, Вибір, Діалог Культур та інші могутні категорії. Країна вранішнього сонця тут якась коричнювата, потьмяніла, чи що. Битви знято з добротною традиційністю, по одній і тій самій канві — стрімкі самураї врізаються в неповоротку масу ворогів, і далі — захоплення у бою. Загальний план баталії фіксує щось схоже на розворушений мурашник. Власне, зняти велику січ у костюмному кіно важкувато. Однак же фільм, за задумом, — про військовий дух, у якому знову знаходять себе ті, хто зневірився. Про внутрішню битву. Тому й Японія тут не дуже яскрава — Круз та режисер Едвард Звік прагнули уникнути обвинувачень у лубочності. Але сувенірів все одно вистачає. Сакура, кодекс Бусідо, та й самі грізні самураї, від яких кулі відскакують — перелік довгий, на хороший туристичний проспект вистачить. І, знову ж, пафос, неминучий і (за влучним словом кінохуліганів із «Монті Пайтона») 16- тонний, настояний на скупих сльозах воїнів, передсмертних прощаннях та масовому колінопреклонінні приголомшених японців перед Олгреном-Крузом у фіналі. Казка з мораллю, одним словом.
І все ж судити «Останнього самурая» дуже суворо не хочеться. Круз — не Ошима і не Кітано. Зтанцював, як зміг. Нехай усі японці, та й американці у фільмі ілюстративні й плоскуваті. Зате хоча б один із білих став справжнім чоловіком. Вирішив абсолютно всі свої проблеми. Завидна доля.
Але рівнятися на нього все одно не хочеться. Навіть не те щоб не хочеться… Нецікаво. Хоч у герої, як і раніше, тягне.
