Церква витримала масовi репресiї

Сигналом до початку кампанії стала стаття від 5 квітня у «Вільній Україні» під назвою «З хрестом чи з мечем?», де вперше після приєднання Західної України, виливався бруд на тоді вже покійного митрополита Андрія Шептицького (нагадаємо, що 1944 року на його похованні були присутні високі партійні особи). Головною провиною як митрополита, так і церкви була, згідно з газетною статею, приналежність до католицизму, стосунки з «ворожим і підступним Ватиканом». На час початку репресій місцеві радянські репресивні органи вже мали повну інформацію про стан УГКЦ — списки духівництва, чернецтва та семінаристів, реєстри церковного майна, монастирів, духовних семінарій. Матеріали поповнилися архівами (часто історичними, які так і не було повернено церкві), вилученими під час обшуків у митрополичих та єпископських палатах.

Заарештованих 1945 року єпископів судив закритий військовий трибунал на підставі звинувачення у «ворожій діяльності проти СРСР та у співпраці з німецьким гестапо». Вирок був суворий — єпископа Григорія Хомишина засуджено до 10 років каторги, єпископа Миколу Чарнецького до 5, а митрополита Йосипа Сліпого та інших єпископів — до 8 років каторжних робіт. Не всі вони дожили до часу звільнення.

Після арешту єпископату та членів капітулів компетентні органи негайно розпочали роботу «внизу» — було створену «Ініціативну групу» з метою об’єднання греко-католиків і православних. До групи ввійшли три перевербованих в православ’я греко-католицьких священика — Гавриїл Костельник, Михайло Мельник і Андрій Пельвецький. 28 травня 1945 року ініціативна група звернулася до уряду Радянської України з проханням схвалити та підтримати ідею об’єднання двох конфесій. Почалося залякування духівництва та вірних, шантаж, збирання підписів, заяв, ув’язнення тощо. Апогеєм всієї кампанії став Львівський собор 1946 року (так званий Псевдособор), де було вирішено скасувати Унію й повернутися до лона Православної церкви. Численну частину храмових греко-католицьких споруд було передано Православній церкві, частину перетворено на склади, клуби тощо. На Львівському соборі не був присутній жодний греко-католицький єпископ — всі вони на той час були під арештом і очікували присуду. (Цікаво, що після Собору було видано книгу на 170 сторінках «Діяння Собору Греко-католицької церкви у Львові 8–10 березня 1946 року» — безцінний історичний документ, свідоцтво методів роботи радянських органiв).

Як добре відомо, далеко не всі греко-католики погодилися з ухвалами Львівського собору; церква продовжувала існувати в підпіллі — в «катакомбах», а також у діаспорі. Навіть ті віруючі, яких обставини примусили стати православними, залишилися в душi греко-католиками, не могли забути віри й звичаїв своїх предків. Тому не дивно, що УГКЦ так швидко відродилася після її легалізації в листопаді 1989 року. На той час церква мала 138 напівлегальних громад, сьогодні ж до її складу входить митрополія, 6 єпархій і Києво-Вишгородський екзархат — загалом 3240 парафій. Церква пишається 12-ма духовними навчальними закладами, видає 22 часописи. Це друга за чисельністю християнська церква України. І якщо десять років тому це була чисто регіональна церква — мала свої осередки виключно в Західній України, то сьогодні греко-католицьких громад немає лише в одній Кіровоградській області. Хоча й зараз 96% греко-католицьких громад знаходяться в Галичині та Закарпатті.

Доля УГКЦ після Другої світової війни яскраво засвідчила, що навіть така могутня й безжальна репресивна машина, якою був сталінський режим, не є всесильною й що завжди знаходяться людські душі, які зберігають свою віру, свої переконання за найстрашніших умов, попри будь-яку ідеологічну обробку.