У «форматі серця»

Коли після штовханини в маршрутці, стрибаючого в руках мобільного та пов’язаної з цим постійної боязні кудись спізнитися, виявляєшся на виставці Кортеса, в перші хвилини почуваєшся не в своїй тарілці. Тебе раптом вирвали з нашого божевільного життя і, як перелякане кошеня, кинули в інший світ, і спочатку ти не знаєш, що з цим світом робити. І тільки походивши перед полотнами (тому що сказати «фотографіями» буде, на мою думку, слабко), раптом починаєш рівніше дихати. І згадуєш, що десь є (не загубилося!) серце. І воно болить, ниє, як у людини, що повернулася нарешті додому, до себе самої. Справжньої, без фіглярства та прикрас.

Виявляється, можна сфотографувати каменюку, стіну, колесо, навіть півколеса, і в них буде життя і своя філософія. Нічим не примітна вулиця, череда пустих стільців, сходи… Начебто дрібниця, та й тільки! Адже це вам не фарби заходу, не п’янкий, стрімкий водоспад і не гробниця Агамемнона в Мекенах… Але щось вразило і примусило завмерти. Таке буває. Таке буває, коли стикаєшся зі справжнім мистецтвом.

Усе-таки не даремно французи так поважають Андре Кортеса, цього уродженця Будапешта, який помер у Штатах і тільки частину життя присвятив Парижу. Щоправда, він потім до кінця днів повертався до Франції, а перед смертю заповідав цій країні всі свої фотографії, — настільки великою була його любов до неї. І те, що львів’яни побачили 163 знімки Кортеса — просто щаслива, рідкісна можливість, дарована місячником «Французька весна в Україні». До речі, протягом останніх років виставку не вивозили за межі Франції, тому фотохудожники знають Кортеса фрагментарно, а щоб ось так — повно, бенефісно побачити класика серед класиків, майстра для братів своїх по ремеслу, для них, звичайно, архіцікаво, тому й їдуть до Львова з інших міст. Проте в залах Палацу мистецтв подовгу стоять люди різного віку та професій. Саме подовгу. Оскільки це на виставці, де все на вигуку, на крові та надзвичайних швидкостях, можна оббігти все поспіхом, а тут потрібна неспішність. Адже розповідь про Париж — «Париж у формі серця». Так озаглавив колись свою статтю Арман Лану, і його стаття, і фоторозповідь Кортеса, просто один до одного, — у формі серця.

Інвалід продає проліски, ранкові кафе, старий професор, який переходить вулицю, і, звичайно, мости Парижа, Ейфелева вежа й обличчя друзів-художників. І жінки, жінки. Рідко молоді, тому що, як писав Жорж Сіменон, а вже він розумівся на жінках: «Найчастіше наша типова парижанка не володіє блиском першої молодості — їй властивий приглушеніший, витонченіший і глибший блиск сорокарічної жінки, бо, звідки б вона не вийшла — з низів чи з вищого світу, — їй довелося пройти деяку школу.

Запитувати її, де вона навчалася, було б нескромно і проти правил гри. Так чи інакше, важливе одне — вона досягла зрілості, бачить чоловіка наскрізь, розбирається в людях, здатна нічому не дивуватися, нічим не обурюватися й уміє слухати, посміхаючись при цьому розуміючою та мудрою усмішкою». Краще не скажеш.

Хоч у Кортеса є й інші жінки — зовсім без облич, а їхні оголені тіла відбиваються в кривих дзеркалах. Відома сюрреалістична серія «Дисторсії». Можна сказати, що це данина експерименту, а можна, що жінки бувають і такими. І вони також радують око того, хто знається на майстерності.