У пошуках нового мистецтва

У рамках спільної виставки тайванського художника Лі Санданя та українця Майкла Мерфенка, що відкрилася в Національному художньому музеї, киянам випала унікальна нагода спостерігати за процесом творення полотен одного з найдорожчих азіатських художників — Лі Санданя. Під час майстер-класу, до якого пасує швидше словосполучення «сеанс медитації», він створив п’ять картин, супроводжуючи цей процес своїм філософським коментарем.

Одну з п’яти робіт Лі Сандань присвятив Україні. На ній поєдналися символи як православної, так і буддистської духовності: з одного кутка картини простягається рука, що тримає свічу (згідно із задумом художника, вона символізує православну духовність); із протилежного боку полотна бачимо руку, пальці якої складені в жест вітарка-мудра, що в буддистській традиції символізує проникливість, розуміння, роздуми, навчання; у центрі полотна — лотос, який є одним із центральних та універсальних образів східних філософій та вчень, ця квітка символізує духовне пробудження. Таким чином у присвяченій Україні роботі художник поєднав символи різних світових релігій.

Цікаво, що дві з написаних художником під час майстер-класу робіт уже потрапили до приватних колекцій.

«День» поспілкувався з куратором виставки «Внутрішнє світло» Костянтином Дорошенком, який пояснив, як у рамках мистецького проекту «Внутрішнє світло» поєдналися художники з різних континентів, а також розповів про Україну як фарватер нового світового мистецтва.

КОМЕНТАР

Костянтин ДОРОШЕНКО, історик, арт-критик, співзасновник громадської організації «Клініка Дорошенка Грищенко», куратор виставки «Внутрішнє світло»:

— Безумовно, азіатське мистецтво є цікавим явищем. Хоча б тому, що нині ми спостерігаємо бум, зростання цін на нього, в першу чергу, на китайське мистецтво. Але, відверто кажучи, великою мірою ідеться про спекуляцію. У Китаї величезна кількість населення, дуже потужна економіка, багато художників і багато мільйонерів. І саме китайські мільйонери накручують ціни на китайське мистецтво на міжнародних аукціонах. Можливо, це звучатиме не політкоректно, але китайський contemporary art іноді здається наївним, а іноді є просто нахабним перемальовуванням того, що було створене в мистецтві Америки та Європи протягом ХХ століття. Минулого року я був у Пекіні одразу після Венеційської бієнале і в одному з престижних пекінських центрів сучасного мистецтва я побачив «злизану» французьку презентацію на бієнале, тільки втричі більшу за розміром.

У цьому контексті Лі Сандань цікавий тим, що його мистецтво вибивається із загальної тенденції. Це мистецтво людини, яка не боїться йти власним шляхом. І саме це об’єднує їх із Майклом Мерфенком. І хоча, на відміну від Лі Санданя, Майкл має академічну школу, вони обоє звертаються до полотна так, ніби не існує жодних правил, або ж так, ніби про їх існування вони не знають.

Під час останньої Венеційської бієнале було багато розмов про те, що світова фінансова криза зробила всі постмодерні концепції неактуальними, вони вже не працюють, вони не лише не дають ніяких відповідей, а вже навіть не ставлять жодних запитань. То де ж тепер оте «живе» в мистецтві? Бієнале засвідчила, що революційне шукають у минулому: в авангарді 20-х років, в американському абстракціонізмі 50-х. А виставка Лі Санданя була чи не єдиною, де було намагання шукати нове тут і зараз, шукати в собі, у волюнтаристському, несподіваному, дратуючому підході до мистецтва.

Важливо, що художника, що працює в ключі щойно окреслених мистецьких світових тенденцій, ми маємо в Україні. Це так само великий плюс для нас, адже у нас продовжує народжуватися нове мистецтво. Так само, як авангард у 20-х роках, так само, як герої пострадянського постмодернізму Борис Михайлов та Олег Кулик, які родом з України. Україна не просто вписується в дискурс, протягом ХХ століття люди, які тут народжувалися чи працювали, власноруч створювали дискурси.

Мистецтво Лі Санданя та Майкла Мерфенка не причаровує, воно потребує певного діалогу з глядачем, це некомфортне мистецтво, воно не може відразу сподобатися. З одного боку, це не просто «красиво», а з іншого, це вже не та постмодерна гра з інтелектом, до якої ми також звикли і, поглянувши на ту чи іншу роботу, можемо просто хмикнути, бо ми зрозуміли, про що пожартував художник. Я не наполягаю на тому, що саме в такому мистецтві криється відповідь на виклики часу, але саме в такому мистецтві я вбачаю тенденцію. Мені цікаво було представити саме тенденцію, а не просто привезти зірку сучасного мистецтва в Україну. Слава Богу, Київ — місто, в якому бувають зірки сучасного мистецтва. Серед столиць пострадянського простору ми не пасемо задніх.

Я переконаний, що ідеї та образи, що формує та формулює сучасне мистецтво, згодом впливають на все — не тільки на поп-культуру, а й на філософію, економічну думку. На Всесвітньому конгресі міжнародної асоціації філософії права та соціальної філософії, який відбувся в Пекіні минулого року, один гарвардський вчений говорив про поняття глокалізації, що означає глобальність локального: перемагає локальне. Сам термін «глокалізація» вперше був застосований відомим італійським арт-критиком Акіллі Боніто Олівою ще в кінці 90-х років. А зараз до нього вже звертаються економісти та соціальні філософи.