Уроки «застою»
20 років тому, вранці 10 листопада 1982 року пішла з життя стара і дуже хвора людина. Пацієнт був, м’яко кажучи, не зовсім звичайним — йдеться про Генерального секретаря ЦК КПРС, Голову Президії Верховної Ради СРСР Леоніда Ілліча Брежнєва. Вже задовго до названої дати стан його здоров’я викликав дуже пильну увагу світової громадськості. Були дуже суперечливі прогнози політичних наслідкiв майбутньої події — смерті лідера СРСР.
Генсек помер на дачі, уві сні, і, як згадує академік Євген Чазов, котрий його лікував, смерть була миттєвою. Але одна миттєва смерть знаменувала собою кінець цілої історичної доби (через 4 роки її назвуть «добою застою» — визначення не зовсім вдале; суспільство, строго кажучи, не перебувало в застої, скоріше, можливо, варто було б говорити про часи фарисейства та лицемірства). І більше того — не стало Брежнєва, і разом iз ним повільно пішла в історію держава iз назвою СРСР (для когось імперія, для когось уславлена, велика держава). Щоправда, цей процес затягнувся на 9 років, а в свідомості багатьох громадян колишнього Союзу він і досі не завершений...
Варто щиро і з почуттям поваги до поглядів тих людей, чиє серце й досі з болем згадує «Союз незламний республік вільних» і соціалістичний лад, спитати: а хіба з ходою історії, з перебігом часу не стає все ясніше, що саме Леонід Брежнєв зробив для краху соціалізму та СРСР незрівнянно більше, ніж Рейган, Папа Римський, Горбачов, Єльцин, Кравчук і Шухевич разом узяті? Зробив «об’єктивно», незалежно від волі та свідомості, як говорять марксисти? Дійсно, якщо на початку 60-х років, за «останнього романтика» Хрущова, певна частина населення ще зберігала (нехай наївну!) віру в «соціалізм iз людським обличчям», у «ленінський соціалізм», то до 1982 року всілякі розмови на цю тему викликали в більшості мислячих людей презирливу усмішку, сарказм і найжвавіший внутрішній протест. 18 років державної брехні виявилися для колишньої держави та престижу її ладу набагато більш небезпечними, ніж усі безперервні політичні «підступи» та «диверсії» Заходу.
Але чому ж, думаючи про Брежнєва, мене особисто, наприклад, не полишає гостре почуття тривоги? Здавалося б, людини вже 20 років як немає в живих, його політична спадщина — давно вже надбання минулого, його патологічна пристрасть до самонагородження і до підлабузницьких лестощів давно, ще з перебудовних років, стали черговою темою анекдотів, а сам Генсек, людина особисто не зла, але така, що стала в останні роки явним заручником оточення, заслуговує скоріше просто на співчуття? Але поставимо собі, однак, деякі «незручні», але вкрай необхідні запитання. Хіба найхарактерніша риса брежнєвського стилю правління — бачити дійсність не такою, якою вона є, а такою, яку її спокійніше, приємніше бачити з високого посадового крісла — хіба цю рису переборено в незалежній Україні? Хіба масштаби корупції, чиїми «класиками» за Брежнєва були Щолоков, Медунов і К о , стали меншими в нашому суспільстві? Чи частіше ми стали чути з поважних трибун правду, аніж за Брежнєва?
І якщо Леонід Ілліч і його оточення без усякого сорому говорили про «небувалі успіхи» ленінського курсу, не відчуваючи того, що це вже повністю політично скомпрометовано, то чи не стоїмо ми зараз перед цілком реальною загрозою: порожніми реченнями й небажанням брати уроки історії, скомпрометувати ідею незалежної України? Справді, мертвий хапає живих...
