В центр – дитину

Подружжя Петра Гончара та народної артистки Ніни Матвієнко задумали створити в Україні таке, чого ще ніколи не було — фольклорний фестиваль для дітей, який за розмахом та наповненням не поступався б вже традиційній «Країні мрій» Олега Скрипки. А й справді — чому б увагу не зосередити саме на дітях, а потім вже на дорослих, якщо в батьків все менше залишається часу для своїх чад? До роботи долучилася продюсерська компанія «Етно саунд», відома організацією цього літа фольклорного фестивалю у Ржищеві Київської області «Трипільське коло», а також фольклорні колективи України, народні майстри, методисти, етнографи, соціологи, психологи. «Ми самі — народ і ніхто не прийде до нас і нічого не зробить, ніхто про майбутнє наших дітей не подбає. Ми самі мусимо думати про завтрашній день, щоб діти не забули про нас за відео-іграми та телевізором», — наголосила Ніна Матвієнко. Тож у ці вихідні подвір’я Всеукраїнського центру народної творчості «Музей Івана Гончара» приймало дітей з усієї України, тут лунали автентичні співи, діти гралися в давні українські ігри, відвідували майстер класи. І найбільше раділи, що два дні головними героями свята є вони.

Орелі — це дитяча колиска, в якій дитину плекали з перших днів народження. Як кажуть організатори, «це символ духовного лету, піднесення, високого і незабутнього відчуття дитинства». Власне, з цього й розпочався фестиваль — відкриття виставки «Дитина у звичаях і побуті українського народу». Експозиція унікальна вже тим, що дитячі речі, які тут можна побачити — це таке, що в побуті або зовсім зношується або батьки ці речі викидають. Загалом по всій Україні зразків дитячого одягу, іграшок, колисок тощо — не багато, а деякі взагалі є в одному екземплярі. Куратор виставки Ярослава Левчук віддала рік життя, аби у вісьмох музеях назбирати зразки для експозиції. Зокрема, це був Полтавський краєзнавчий музей, Музей народно-декоративного мистецтво (Київ), Львівський краєзнавчий музей, Київський історичний музей, Музей народної архітектури та побуду України.

— Ми зібрали речі, які ви ніде більше не побачите. Наприклад, якщо вишитих дорослих сорочок є багато і в Києві, й Полтаві, то дитячих — дуже мало. Скажімо, полтавську сорочку, вишиту білим по білому, додільну — від голови до п’ят, ми знайшли тільки в Полтавському краєзнавчому музеї. В жодному іншому таких немає, — розповіла Ярослава Левчук. — Дуже зворушує те, що багато дитячих сорочок матері шили дітям із власних рукавів: виходило, що вишитий рукав ставав передньою пілочкою дитячої сорочки — з однієї сторони вишивки наче захищала одну з найважливіших частин тіла — грудну клітину, з іншої — слід віддати належне економії наших прабабусь.

Ціла стіна виставки повністю присвячена найтрепетнішому віку — віку новонародженого. Є кілька колисок — плетені, дерев’яні, різьблені, точені — відразу видно як колись люди цінували цей вік. Також є дерев’яні стоячки (типу манежика), ходунки. Наприклад, такий ходунок із поліського села дав для презентації історик і етнограф, учасник багаторічної експедиції в Чорнобильську зону Ростислав Омеляшко. До стелі кріпиться жердина, внизу якої зроблений дерев’яний «квадратик». У нього ставиться дитина, яка вже самостійно спинається, дитя штовхає його, ходунок крутиться і дитини йде по колу. Механіка працювала на те, щоб дитина швидше розвивалася, кажуть етнографи.

— Речі з Чорнобильської зони відбирали разом з Ліною Костенко. Загалом ми маємо 26 тисяч експонатів, дитячих тут — 33. Хочу наголосити, що всі вони — «чисті», без радіації. Я недавно був у Прип’яті, і раптом усвідомив, що від інших міст воно відрізняється ще й тим, що тут немає дітей — ходять одні дорослі. І те, що ми представляємо тут, думаю, воскрешає цей дитячий світ, — сказав Ростислав Омеляшко.

Є тут й дитячі музичні інструменти — малесенька скрипка з очерету (ХІХ століття), свищики та дитяча зброя — саблі, рогатки. Оскільки дітей змалечку привчали до роботи, то в давні часи батьки робили дітям іграшки-знаряддя праці: грабельки, клепала, прясла щоб дівчинка вчилася прясти тощо. А керамічні іграшки у вигляді тваринок — із часів Київської Русі до наших днів (подяка Київському історичному музею). А що дарували колись дітям? Все, що якщо візьме в рот і надкусить, аби не отруїлася. Наприклад, іграшки, зроблені з хліба чи сиру.

— Організатори виставки так попрацювали, що ми не змогли всі експонати вмістити у виставковому залі — близько дві третини зилишилося у наших фондах, — зауважив Петро Гончар.

До речі, серед багатьох фото, які постійно експонуються в Музеї Івана Гончара (власне, він його й знайшов), є й унікальне — датоване 20-и роками ХХ століття, з цілою історією, яка ще триває. Це жінка з маленькою дитиною в українських строях. Несподіванкою для працівників музею стало те, що коли по телебаченню показували сюжет про них, одна жінка похилого віку з Київщини впізнала на цьому фото себе.

От такий він дитячий світ. Примхливий, нетривалий, вибагливий і ... вічний. Він потребує уваги та любові, а ні — то невідомо чого від нього згодом чекати. Пані Ніна Матвієнко сподівається, що їхню ініціативу з часом підтримають і Міністерство освіти та науки, і Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту, і Міністерство культури. Тому, що «вже так наболіло, що далі відтягувати нікуди».