Вечір без вад

Серед загалом насиченої різного роду подіями київської осені цей вечір, незважаючи на його камерність, стоїть осторонь і вартий багатолюдних заходів у філармонії або у консерваторії. У знаменитому будинку на Андріївському узвозі відбувся концерт вокальних творів київського композитора Вікторії Польової.

Концерт є частиною традиції журфіксів, заведеної, або, швидше, відродженої музеєм. Так колись називали «фіксовані дні» (буквальний переклад слова «журфікс»), в які можна було відвідати певну оселю, де у цей день тривали концерти або читання; то був поширений звичай освічених родин до революції.

Журфікс минулого четверга зібрав справжній аншлаг — стільців не вистачало, зал на першому поверсі, де власне і проходив концерт, був просто переповнений, публіка сиділа в суміжних приміщеннях, що не дивно: адже твори Польової, котра на сьогодні є одним з найцікавіших українських композиторів, грав відомий столичний піаніст Євген Громов, співала ж Світлана Глєба (сопрано, Ужгород) — в кожного з трьох вистачає шанувальників.

По суті, тут щасливо зійшлися таланти, віддані своєму ремеслу. Що важливо — і Громов, і Глєба є тими рідкісними виконавцями, котрі спеціалізуються саме на сучасній академічній музиці, в тому числі й на роботах вітчизняної композиторської школи, яку цінують далеко за межами України (чого не можна сказати, на жаль, про наші терени — але то тема для окремої розмови).

Вокальні твори, як для сольного співу, так і хорові, — помітна частина доробку Польової вже понад 20 років. Що ж до літературної складової, то композиторка працює з найскладнішим матеріалом — високою поезією різних часів. Так, концерт розпочався коротким опусом на хокку японського класика Кобаясі Ісси:

Журливий світ...
Навіть коли розквітають вишні.
Навіть тоді.

Далі були «Жаління» Райнера Марії Рільке, сцена з Шекспірового «Гамлета» (монолог Офелїї), «Пісня» Йосифа Бродського («Пришел сон из семи сел...), «Сияла ночь» Афанасія Фета, Псалом святого Сілуана, і на завершення — «Нема людини, що була б як острів» Джона Донна — вірш, з якого Гемінгвей узяв як епіграф до одного з своїх романів знамениті рядки: «Не питай, за ким дзвонить дзвін: він звонить за тобою». Для кожного з цих надзвичайно різних текстів Віка Польова знайшла свою інтонацію: чеканну скорботу для Ісси і Рільке, трагічний розпач для Шекспіра, надрив на межі безуму (Бродський), елегічну легкість і замріяність для Фета, тихий екстаз моління для Псалма, і, нарешті, синтез емоцій і настроїв для філософських рядків Донна. І Громов, і Глєба майстерно передали найтонші відтінки музики і слова. Це воістину був вечір мистецтва без вад.