Відшкодування моральних збитків для неморальної міліції
Ну хіба можна сьогодні когось здивувати тим, що так звані правоохоронці чхати хотіли на закон? Ось і міліція міста Хмельницький нічим не здивувала. Вона подала позов до суду на місцеву газету «Моя газета +», яка наважилася опублікувати матеріали катування правоохоронцями хмельницького бізнесмена Ігоря Макарова. Ви цілком слушно запитаєте: «А хіба газета не може звести наклеп? Хіба правоохоронці не мають права на захист своєї честі та гідності?» Звісно, і газета може збрехати, і міліція має право на захист. Але свій захист міліціянти здійснюють у вельми сумнівний спосіб. Міській відділ міліції вимагає, серед іншого, відшкодування немайнової шкоди в розмірі двісті тисяч гривень. Це при тому, що в законі «Про інформацію» однозначно заборонено органам влади вимагати відшкодування немайнової шкоди.
Можна припустити, що позивачі просто помилилися. З ким не буває? Виправлять помилку та й годі! Втім, попри те, що я не вивчав справу бізнесмена Ігоря Макарова й теоретично не виключаю помилку журналістів, але все ж схильний вважати, що незаконна вимога відшкодувати двісті тисяч гривень — не просто описка. Це свідомий крок хмельницьких міліціонерів. Підстави для таких припущень мені дає інша справа, яку я розслідував у Хмельницькому.
Не так давно там засадили на п’ятнадцять років громадян Олександра Моцного й Івана Нечипорука за вбивство жінки. Як дуже часто в таких випадках буває, єдиним доказом вини засуджених стала їхня явка з повинною. Тим часом незалежна експертиза виявила на тілах на той час ще підозрюваних сліди катувань електричним струмом. Простіше кажучи, дроти із слабким струмом притуляли до геніталій Моцного та Нечипорука — і вони наговорювали на себе все, що від них вимагало слідство. Інші докази настільки не трималися купи, що Хмельницький міськрайонний суд ухвалив рідкісне на сьогоднішній день рішення — виправдав підсудних. Слідство домоглося того, що справу спершу перенесли до Шепетівського районного суду, який відправив її на дослідування й поставив слідству двадцять шість(!) непрояснених запитань, на які воно мало дати відповідь. І тоді за наполяганням декого із заступників голови Верховного Суду справу було перенесено до Тернопільського обласного апеляційного суду. Відомий правозахисник Семен Глузман у відкритому листі до Президента Ющенка написав, що судовий розгляд у Тернополі під головуванням судді Ольги Демченко відбувався з відвертими порушеннями та нехтуванням закону. Головуюча не задовольняла клопотання захисту, затикала рота свідкам і відверто працювала на те, аби відмити несумлінне слідство. Але найстрашніше, що відзначає Глузман, — слідство знайшло підтримку у Верховному Суді. «Суддя Микола Мороз, — пише він у відкритому листі до Президента Ющенка, — із колегами під час розгляду справи у Верховному Суді просто проігнорував порушення з боку нижчої судової інстанції, що тягнуть за собою однозначне скасування вироку, хоча на них вказували захисники засуджених. У рішенні Верховного суду немає відповіді на аргументи адвокатів».
Історія Моцного та Нечипорука, яка розглядатиметься в Європейському суді з прав людини, є вельми показовою. З неї видно, що хмельницька міліція на практиці реалізує істину: найкраща оборона — це наступ. І в реалізації цієї істини вона знаходить шляхи до сердець (а може — кишень?) навіть суддів з найвищої судової інстанції країни.
Отож, автор цих рядків не здивується, коли раптом суд, всупереч закону, змусить «Мою газету +» платити не двісті тисяч гривень моральної компенсації, а й навіть більше. Бо з хмельницькими ментами краще не зв’язуватися — собі буде гірше. Мораллю там і не пахне.
