Євген Марчук відпустив кривдників із миром
Він вважає, що «війна компроматів» ударить передусім по її призвідниках
А почалася ця історія ще влітку, коли 9 липня «Україна Молода» в статті «Вулиці Банкова та Грушевського, до запиту» опублікувала матеріал, в якому була фраза «І хоча досі чимало людей запитує себе: «А що з якогось там приводу сказав би Кальтербрунер-Марчук?», однак кількість таких допитливих дедалі зменшується». Тоді обійшлося без суду: газета опублікувала спростування. Але 7 жовтня в цій же газеті з'явилася стаття «Давай два мільйони. Проти відставного генерала СБУ з оточення Євгена Марчука порушено кримінальну справу», а 27 жовтня — стаття «Від генерала СБУ — кандидату в президенти». У цих «працях» стверджувалося, що іноземною фірмою, котру нібито шантажував відставний чекіст (прізвище якого не називалося), на таємний рахунок у швейцарському банку було перераховано два мільйони доларів, які пізніше пішли на підтримку одного з кандидатів у президенти. А 3 листопада ця тема дістала розвиток уже в газеті «Сегодня», в статті «Виноват ли генерал Юрий Гаврилов в шантаже и получении взятки в 2 миллиона долларов?», де містилася інформація, що «судя по всему, факт перевода «за бугор» 2 миллионов долларов имеет место быть...».
Ще в жовтні Є.Марчук спростував навіть сам факт близького знайомства з генералом Гавриловим. Тоді в інтерв'ю кореспондентові «Центру журналістських досліджень» Євген Кирилович заявив: «Генерал СБУ, який згадувався в публікаціях, якраз із оточення Президента Кучми, оскільки він працював у нього одним із найближчих радників, і звання генерала надавав йому саме Л.Кучма...»
Результат закономірний: редакції газет «Сегодня» і «Україна Молода» зобов'язалися опублікувати в найближчих номерах спростування на згадані публікації і принести свої публічні вибачення Євгенові Марчуку.
На запитання кореспондента «Дня» про те, чи почалася вже, на його думку, передвиборна «війна компроматів» і чи з'являться якісь матеріали з нападками на нього як кандидата на пост президента, народний депутат Євген Марчук відповів:
— Я думаю, що «війна компроматів», яка буде ініційована, видно з усього, однією стороною, ні до чого доброго не приведе для самих ініціаторів. Із iншого боку, «війна компроматів» як метод політичної боротьби сама по собі вже дискредитує ініціаторів. Треба сказати і про те, що таке компромат. У нашому суспільстві вважається, що компрометуючі матеріали розкривають якийсь гріховний або протиправний вчинок, що приховувався людиною. Я б це компроматом не називав. Скоріше, це прояснення істини. А компромат у моєму розумінні — це явно неправдива або напівправдива інформація, яка подається спеціально задля дискредитації політичного супротивника. І яка під час перевірки виявляється якщо не безглуздою брехнею, то дуже істотно спотвореною інформацією. Кажучи про це, я хотів би підкреслити, що мені довгий час не хотілося з'ясовувати стосунки з пресою через суд. Коли я був головою Служби безпеки, віце-прем'єром, першим віце-прем'єром, прем'єр-міністром, на мою адресу були критичні або, тим більше, на межі образи публікації, я не звертався до суду. Хоча після моєї відставки була однозначно низка публікацій «на замовлення», які давали підстави для звертання до суду. Однак і тоді я не робив цього, розуміючи, що журналісти і деякі редакції були просто підневільні і ці публікації розміщувалися під тиском конкретних осіб із числа можновладців. Мене стримувало і розуміння того, що більшість журналістів постраждали б ні за що, не кажучи вже про редакції. До того ж я давав шанс переоцінити свої методи. Але коли справа дійшла не тільки до образ, а до обвинувачень, таке залишити без реакції я вже не міг. І надалі подібне я не буду залишати без реакції. Оскільки президентська кампанія вже почалася і механізм дискредитації буде використовуватися. Я вважаю, що цей вельми непристойний метод політичної боротьби передусім свідчить про слабість і дуже низьку мораль замовників пасквільних публікацій. Тому що наклеп, дезінформація — це взагалі-то механізми добре відомої фашистської технології. Не кажучи вже про те, що це свідчить про людей, які замовляють подібні матеріали: їм байдуже, що потім станеться з газетою, із журналістом, якого примусили підписати пасквіль або якимось іншим способом втягли в написання наклепницького матеріалу.
Будь-яка газета, яка публікує опозиційні матеріали, може бути об'єктом подібних акцій. Справді, і «Правда України», і «Киевские Ведомости» стали об'єктами фінансово-руйнівних кампаній саме через свою політичну опозицію. Щоправда, для об'єктивності потрібно нагадати, що Верховний суд України практично відмінив рішення суду щодо позову міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка стосовно газети «Киевские Ведомости». Взагалі, коли посадова особа, особливо високого державного рівня, судиться з газетою — це нормально. Проте коли внаслідок суду пред'являється позов, де відшкодування морального збитку практично веде до фінансового руйнування газети, за європейськими стандартами, це вважається ознакою відсутності в суспільстві демократичних засад. І Рада Європи, до речі, звертає на це увагу саме на прикладі України.
P. S. Нагадаємо, що це був перший позов, поданий Євгеном Марчуком на засоби масової інформації, хоча мотивів, за його словами, було чимало. Це також перший багатомільйонний позов на ЗМІ, що закінчився мировою угодою. Може, він започаткує традицію взаємоповаги преси і можновладців?
№251 30.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
А почалася ця історія ще влітку, коли 9 липня «Україна Молода» в статті «Вулиці Банкова та Грушевського, до запиту» опублікувала матеріал, в якому була фраза «І хоча досі чимало людей запитує себе: «А що з якогось там приводу сказав би Кальтербрунер-Марчук?», однак кількість таких допитливих дедалі зменшується». Тоді обійшлося без суду: газета опублікувала спростування. Але 7 жовтня в цій же газеті з'явилася стаття «Давай два мільйони. Проти відставного генерала СБУ з оточення Євгена Марчука порушено кримінальну справу», а 27 жовтня — стаття «Від генерала СБУ — кандидату в президенти». У цих «працях» стверджувалося, що іноземною фірмою, котру нібито шантажував відставний чекіст (прізвище якого не називалося), на таємний рахунок у швейцарському банку було перераховано два мільйони доларів, які пізніше пішли на підтримку одного з кандидатів у президенти. А 3 листопада ця тема дістала розвиток уже в газеті «Сегодня», в статті «Виноват ли генерал Юрий Гаврилов в шантаже и получении взятки в 2 миллиона долларов?», де містилася інформація, що «судя по всему, факт перевода «за бугор» 2 миллионов долларов имеет место быть...».
Ще в жовтні Є.Марчук спростував навіть сам факт близького знайомства з генералом Гавриловим. Тоді в інтерв'ю кореспондентові «Центру журналістських досліджень» Євген Кирилович заявив: «Генерал СБУ, який згадувався в публікаціях, якраз із оточення Президента Кучми, оскільки він працював у нього одним із найближчих радників, і звання генерала надавав йому саме Л.Кучма...»
Результат закономірний: редакції газет «Сегодня» і «Україна Молода» зобов'язалися опублікувати в найближчих номерах спростування на згадані публікації і принести свої публічні вибачення Євгенові Марчуку.
На запитання кореспондента «Дня» про те, чи почалася вже, на його думку, передвиборна «війна компроматів» і чи з'являться якісь матеріали з нападками на нього як кандидата на пост президента, народний депутат Євген Марчук відповів:
— Я думаю, що «війна компроматів», яка буде ініційована, видно з усього, однією стороною, ні до чого доброго не приведе для самих ініціаторів. Із iншого боку, «війна компроматів» як метод політичної боротьби сама по собі вже дискредитує ініціаторів. Треба сказати і про те, що таке компромат. У нашому суспільстві вважається, що компрометуючі матеріали розкривають якийсь гріховний або протиправний вчинок, що приховувався людиною. Я б це компроматом не називав. Скоріше, це прояснення істини. А компромат у моєму розумінні — це явно неправдива або напівправдива інформація, яка подається спеціально задля дискредитації політичного супротивника. І яка під час перевірки виявляється якщо не безглуздою брехнею, то дуже істотно спотвореною інформацією. Кажучи про це, я хотів би підкреслити, що мені довгий час не хотілося з'ясовувати стосунки з пресою через суд. Коли я був головою Служби безпеки, віце-прем'єром, першим віце-прем'єром, прем'єр-міністром, на мою адресу були критичні або, тим більше, на межі образи публікації, я не звертався до суду. Хоча після моєї відставки була однозначно низка публікацій «на замовлення», які давали підстави для звертання до суду. Однак і тоді я не робив цього, розуміючи, що журналісти і деякі редакції були просто підневільні і ці публікації розміщувалися під тиском конкретних осіб із числа можновладців. Мене стримувало і розуміння того, що більшість журналістів постраждали б ні за що, не кажучи вже про редакції. До того ж я давав шанс переоцінити свої методи. Але коли справа дійшла не тільки до образ, а до обвинувачень, таке залишити без реакції я вже не міг. І надалі подібне я не буду залишати без реакції. Оскільки президентська кампанія вже почалася і механізм дискредитації буде використовуватися. Я вважаю, що цей вельми непристойний метод політичної боротьби передусім свідчить про слабість і дуже низьку мораль замовників пасквільних публікацій. Тому що наклеп, дезінформація — це взагалі-то механізми добре відомої фашистської технології. Не кажучи вже про те, що це свідчить про людей, які замовляють подібні матеріали: їм байдуже, що потім станеться з газетою, із журналістом, якого примусили підписати пасквіль або якимось іншим способом втягли в написання наклепницького матеріалу.
Будь-яка газета, яка публікує опозиційні матеріали, може бути об'єктом подібних акцій. Справді, і «Правда України», і «Киевские Ведомости» стали об'єктами фінансово-руйнівних кампаній саме через свою політичну опозицію. Щоправда, для об'єктивності потрібно нагадати, що Верховний суд України практично відмінив рішення суду щодо позову міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка стосовно газети «Киевские Ведомости». Взагалі, коли посадова особа, особливо високого державного рівня, судиться з газетою — це нормально. Проте коли внаслідок суду пред'являється позов, де відшкодування морального збитку практично веде до фінансового руйнування газети, за європейськими стандартами, це вважається ознакою відсутності в суспільстві демократичних засад. І Рада Європи, до речі, звертає на це увагу саме на прикладі України.
P. S. Нагадаємо, що це був перший позов, поданий Євгеном Марчуком на засоби масової інформації, хоча мотивів, за його словами, було чимало. Це також перший багатомільйонний позов на ЗМІ, що закінчився мировою угодою. Може, він започаткує традицію взаємоповаги преси і можновладців?
№251 30.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
