Забуті генії
Йдучи однією з тихих полтавських вулиць (вулицею Володарського), я випадково звернув увагу на гранітну меморіальну дошку на стіні доволі пошарпаного цегляного (з фарбованої цегли) одноповерхового будиночка. Напис на ній повідомляв : «У цьому будинку в 1917- 1918 роках жив і працював видатний радянський учений-природознавець, перший президент Академії наук УРСР академік Володимир Іванович Вернадський». Будинок — житловий, і, крім кам’яної дошки на фасаді, більш ніщо не вказувало на колишнє перебування і проживання в цій скромній оселі великої людини. У Полтаві немає також ні музею Вернадського, ні пам’ятника видатному автору «теорії ноосфери». Немає пам’ятника й іншому генію, уже літературному,— Володимиру Короленку (до речі, родичу Володимира Вернадського, — вони були троюрідними братами. — Авт. ). Академік, правда, жив у Полтаві нетривалий час. Зате письменник-гуманіст, якого називали Совістю Росії, Короленко провів тут майже безвиїздно останні двадцять років життя, — у Полтаві був і похований...
Про пам’ятник Короленку велася мова і за радянської епохи. Про увічнення у такий же спосіб пам’яті геніального вченого-натураліста Вернадского теж говорили — і раніше, і тепер.
Нещодавно прочитав у книзі передостаннього комуністичного «губернатора» краю (першого секретаря полтавського обкому КПУ) Федора Моргуна: виявляється, Федір Трохимович дуже поважав обох — і Вернадського, і Короленка. Начебто навіть плекав намір поставити їм (знов-таки, чомусь обом одразу) пам’ятник перед тодішнім обкомом партії. До речі, Ф.Т.Моргун, чиє 80-річчя нещодавно відзначили на урядовому рівні (Президент нагородив його орденом Ярослава Мудрого. — Авт. ) у своїх мемуарах пише про Вернадського: «Він був найяскравішою зіркою на науковому небосхилі Землі, видатним мислителем, вченим-енциклопедистом, добрим і великодушним вчителем, який захищав своїх учнів від сталінського терору. Тому влада так довго і замовчувала його, ховала від усього людства».
Отже, чому наміри поставити пам’ятники «геніям людства» не були втілені за радянської доби, зрозуміло: ні Володимир Вернадський, ні його тезка і родич, великий російський письменник Короленко самі не любили комуністів і радянську владу в цілому. Влада платила взаємністю. Вернадський фактично втік у 17-му році до Полтави з Петрограду, де більшовики почали масовий терор проти своїх політичних супротивників — меньшовиків та прихильників Тимчасового уряду Керенського. Опальний академік був не просто активним функціонером згаданого уряду (заступником міністра просвіти), але ще й одним з лідерів партії кадетів (членом її ЦК). Ці біографічні факти потім справді замовчувалися і самим Вернадським, і істориками радянської науки ( Федір Моргун має рацію). Але чудом не репресований вчений лишився назавжди персоною нон-грата в подальших, знов і знов створюваних списках «кандидатів на увічнення». Так само і Короленко. Тільки за один публічний лист, написаний цим літературним велетнем до більшовистського міністра просвіти Луначарського можна було загриміти на Луб’янку. А Короленко написав таких листів шість — і всіх їх сподівався побачити в газеті «Правда» (так було домовлено з наркомом просвіти). Володимир Галактіонович різко критикував варварські дії більшовиків, і є свідчення того, що сам Ленін, прочитавши листи полтавського і теж опального генія, змінив свою політичну стратегію. Перейшов від політики «військового комунізму» до НЕПу... Прислухався, значить. Але так і не полюбив свого політичного опонента.
...На вулиці імені комуніста-ленінця Володарського — хатина, у якій за іронією долі саме від більшовиків ховався майбутній перший Президент першої української Академії Наук. Неподалік, буквально в десяти хвилинах ходу — могила іншого корифея, камінь з барельєфом письменника Короленка. І це майже вся «монументальна» пам’ять, котру полтавці плекають щодо двох геніїв. Ну, зрозуміло, чому цим двом не надано належної шани за радянських часів. А сьогодні? Складно відповісти. Пояснити таку байдужість тільки економічними проблемами — неможливо. Адже якщо узяти тих же більшовиків, то в перші ж роки радянської влади, роки розрухи і руїни, пролетарські вожді розробили стрункий план монументальної пропаганди. Особисто Ленін, а потім Сталін опікувалился тим, щоб увічнити пам’ять борців за світову пролетарську революцію. Коштів на це було мало, а все ж їх не жаліли. І по всій країні почали споруджувати пам’ятники теоретикам марксизму-ленінізму і практикам цього вчення. Таким чином, творилася нова ідеологія і нова, радянська, так би мовити, ментальність.
А взагалі-то своїх національних геніїв і героїв шанують, втілюють у бронзі й мармурі у всій цивілізованій Європі... Ну, спорудили ми в Києві кілька помпезних колон і фігур, — доволі абстрактних і таких, що за своїм, зовсім віддаленим, легендарним минулим небагато промовляють українському «уму і серцю»! А про провінцію — про неї й зовсім забули. У тій же Полтаві, на Полтавщині, котра є батьківщиною багатьох вітчизняних визначних літераторів, діячів мистецтва, політиків, — тільки і є, що пам’ятники Шевченку, Гоголю та Котляревському — корифеям-письменникам, та й ці скульптурні споруди у занепаді і потребують термінового ремонту. У моєму місті, котре місцеве чиновництво любить називати духовною столицею України, крім Миколи Гоголя, Євгена Гребінки, Панаса Мирного та Івана Котляревського жили i творили перші сторінки української Історії актор Щепкін, політик Петлюра, релігійний діяч, патріарх УАПЦ Мстислав I (Степан Скрипник), вчені Вернадський і Вавилов, великі педагоги Макаренко і Сухомлинський. У райцентрі Лохвиця народився видатний композитор-пісняр радянської доби Йосип Дунаєвський...
Вони народилися в Україні, потім, навіть якщо не жили на Батьківщині, повсякчасно поверталися думкою до неї. Уславляли її своїми ділами, любили її. Приміром, той же академік Вернадський писав у спогадах: «Батько та мати мої — кияни. В обох сім’ях були живі національні українські традиції. Мої дитячі роки я провів на Україні, — в Полтаві і в Харкові. Батько і мати добре знали українську мову. Мати дуже музикальна, прекрасно співала українські пісні. На мене це сильно діяло...»
Жодному з названих людей не споруджено гідного їхніх заслуг перед Україною пам’ятника. Так, є у Полтаві меморіальні дошки декому з «великих», є ще скульптура, що зображує академіка Вернадського — на території сільгоспінституту, і її теж дехто називає пам’ятником. Але, як на мене, пам’ятник — це публічний Знак. Це Образ героя, борця, державного діяча, встановлений на одній з центральних вулиць або майданів міста. Щоб українські діти могли покладати до підніжжя монументів квіти, а їхні вчителі розповідали — чиє ім’я увічнено у камені або бронзі.
...На вулицях же вільної України — головним чином пам’ятники, котрі звеличують її ж катів.
