Знову «єдино вірне вчення»

Ознайомившись зі статтею Людмили Рябоконь «Дорослі вимоги до дитячої моралі» («День» №139, 4.08.05), відчула бажання заявити і про свою власну позицію щодо введення у шкільний курс християнської етики. Проблема, яка активно обговорюється в українському суспільстві, — проблема духовності — сьогодні особливо активізувалася у зв’язку з ініціативами Президента держави щодо якнайшвидшого впровадження етики віри у шкільну освіту. Ця ідея надала додаткового головного болю Міністерству освіти і науки України, розв’язала руки деяким церковним діячам у їхніх амбіціях і поставила безліч питань перед науковцями, які до цього часу не можуть вирішити, що ж це таке — етика віри.

Але залишiмо кесарю — кесареве та звернiмося до дитини. Мірилом усіх нововведень тут має виступати головний принцип педагогіки — не нашкодити дитині. Питання релігії та школи, віри та науки, духовності — надто складні й багатоаспектні питання, які не можна вирішувати одномоментно й радикально; тут потрібно діяти помірковано, зважено, обережно. Ця проблема, на мій погляд, має декілька рівнів розгляду та вирішення.

По-перше. Відповідно до чинної Конституції, прийнятих законів про освіту, затверджених освітніх стандартів, школа є відокремленою від Церкви. Отже, будь-які накази (доручення) щодо негайного запровадження християнської етики (у запропонованому варіанті — це за своєю сутністю релігійна етика) є порушенням Конституції та чинного законодавства.

Християнська етика фактично вже кілька років викладається у школах Західного регіону як предмет за вибором. Проте підручники й посібники, які використовуються для цього, не витримують жодної критики — це просто поганий коментар біблійних текстів. На рівні Міністерства освіти і науки України було б доцільно вивчити ситуацію, що склалась, а потiм визначитися щодо можливості запровадження в загальноосвітніх закладах альтернативних курсів із морально-етичної проблематики. Міністерство має запропонувати диференційований підхід, але на основі виважених і продуманих кроків, аж ніяк не до першого вересня 2005 року.

По-друге. Не можна не враховувати нові реалії, в яких живе дитина. Ми вже багато говорили й говоримо сьогодні про соціокультурний контекст як такий, що входить корінням в історико-культурний досвід, у духовні традиції народу. Без сумніву, це обов’язкова складова формування духовності. Але не менш важливе — входження дитини в сьогоднішню духовну реальність, мінливу, неоднозначну, полікультурну, з сукупністю співіснуючих різних поглядів на одні й ті ж явища...

Сьогодні, коли більшість етичних, моральних проблем людини вважаються сферою її особистого життя (наприклад вживання наркотиків, алкоголю, сексуальна орієнтація тощо), коли мас-медіа, радіо, теле- та комп’ютерні засоби комунікації радикально змінюють життя дитини, а також розвиток її потреб, мотивацій, емоційно-інтелектуальну сферу, гостро постає проблема стосовно формування духовності з позицій саме смисложиттєвих цінностей. Таке розуміння духовності включає в себе культуру в найширшому сенсі цього слова — традиційну, модерну та постмодерну, релігію та мораль, молодіжну культуру та субкультуру, право й економіку... В сучасному вимірі всі ці складові мають ввійти у формування духовності. Саме цей вимір заперечує єдину для всіх, уніфіковану природу людського знання, культури та духовності.

Йдеться про залучення різних підходів, що мають освітньо-виховну спрямованість. Без сумніву, одне з провідних місць тут має належати християнським цінностям як загальнолюдським здобуткам європейської цивілізації, на яких побудовано світовий загальнокультурний простір. Глобалізація з її темами все більше входить в Україну, i проблеми духовності в нашiй країнi все більше співпадають із дискусіями, що ведуться на Заході. Ми повинні підготувати дітей до цих викликів часу.

Дитина, зростаючи в сім’ї, долучається до того типу духовності (релігійного чи світського), який культивується в її родині. Згодом, у закладах освіти різного рівня, особливо в середніх, дитячий світогляд формується в цілому на засадах наукової раціональності. У дозвіллєвому просторі, в молодіжних організаціях дитина або юнак перебуває в системі різноманітних впливів, домінуючих у цих середовищах. Зростаюча особистість, прислухаючись до свого внутрішнього «Я», має обрати свій власний тип духовності. Завдання педагогіки та педагогів — допомагати в цьому виборі. Намагання представників духовенства та законодавчих структур знову впровадити в навчально-виховний процес державних закладів освіти «єдино вірне вчення» — тенденція небезпечна не лише з огляду на свободу та демократію, а й свідчить про спробу до одержавлення людини, намагання зробити її повністю належною до цілого.

Тим часом у сучасних демократіях основні цінності, що пропагуються суспільством, — це толерантність і плюралізм, довіра, взаємоповага, свобода, які забезпечуються законом, а з іншого боку — автономія особистості, самостійність, вільний вибір, компетентність, відповідальність, вміння брати на себе рішення щодо своєї долі, своїх вірувань й уподобань. Таким шляхом відбувається процес суб’єктивізації віри, яка стає приватною справою.

Україна вже ступила на шлях до такого розуміння проблеми. Якщо подивитися на практику формування духовності через різні заклади освіти, останніми роками спостерігаємо відмову від сцієнтистської експансії в гуманітарне знання та долучення дітей до інших форм духовного досвіду людства. Цей процес починається в початковій школі, потім у середній — через літературу, як зарубіжну, так і вітчизняну, історію, курси «Людина і світ», «Людина і суспільство», мистецтвознавчі дисципліни, де досить широко представлено інші види духовного розвитку людства, тексти, які знайомлять дитину з досвідом світової культури, з духовно-релігійним також. Введення з наступного року в п’ятому класі курсу етика, який спирається на культурологічні підходи і, звичайно, буде включати в себе морально-етичні норми християнської культури як частини загальнолюдської, також є кроком у долучені дітей до етичних канонів, норм, правил, підходів, між якими не пролягає чітка демаркаційна лінія, яка поділяє їх на «справжні» і «несправжні».

Але школа, тим більше уроки з етики, самі по собі нічого не вирішують. Тобто курси етики — це маленька частинка того різноманітного світу, в якому живе, зростає дитина. Вони в найменшій мірі будуть сприяти розвитку духовності в умовах матеріальних нестатків, зубожіння, неповної сім’ї, розшарування суспільства, політичних скандалів і катаклізмів, які збурюють наше суспільство.

Наприкінці хотілось би висловити одне дуже утопічне побажання: політики дорогі, не реформуйте школу в періоди політичних змін — це ніколи не принесе користі ні вчителю, ні дитині. Оберігайте її, адже саме вона вивела вас в люди. Всі разом, усім суспільством піклуймося про школу. І від того, як ми будемо це робити, що в неї закладати, залежить дуже багато. І починати, на мій погляд, треба з себе, з власного світосприйняття — нетерпимості чи поміркованості, упевненості чи сумнівів, уміння слухати й чути чи повчати.

Ольга СУХОМЛИНСЬКА — дійсний член Академії педагогічних наук України, доктор педагогічних наук, професор. Займається вивченням питань історії педагогіки, теорії і методики виховання. Ольга Василівна є постійним автором «Дня». Відомий усьому світу український педагог Василь Олександрович Сухомлинський — батько Ольги Василівни.