Бути неспроможним треба красиво
І хоча в Україні нічого такого не відбувалося, то тільки з тієї простої причини, що номінально МВФ тут все ще залишається при владі, притому, що реальної влади в нього ніколи й не було. Саме для того, щоб закріпити такий розподіл ролей ще на «енний» термін, представницька делегація з України провела у Вашингтоні весь минулий тиждень.
Починаючи з 31 січня, у США перебував Віктор Ющенко. Пізніше до нього приєдналися прем’єр-міністр Валерій Пустовойтенко, міністр фінансів Ігор Мітюков і міністр економіки Василь Роговий. Після дводенного візиту прем’єр повернувся, привізши із собою тверду впевненість, що співробітництво в рамках програми EFF триватиме. Правда, для цього йому довелося буквально на ходу «вирішити проблемні питання» діяльності в Україні трьох американських фірм. Щодо перспектив фінансування програми EFF, то відповідь прибуде трохи пізніше, очевидно, після випробування лібералізацією валютного ринку: реакція людей розповість місіонерам про політику влади набагато більше, ніж офіційні звіти чиновників.
Але повернімося до ключового мотиву, що примушує українську делегацію виправдовуватися, обіцяти, просити, щоб знову й знову порушувати свої обіцянки. Невже не можна, як позаторік, взяти й плюнути на всі ці чужоземні рецепти. Адже користі від них, не рахуючи, звісно, грошей, цьому уряду й цьому Президенту ще не було?
Судячи з усього, схоже, вже не можна. І не тому, що, як говорить прем’єр, пропоновані реформи справді потрібні Україні. Жене наших чиновників до Америки саме нездатність їх проводити, прагнення якось перебитися до кращих часів. Ну й, природно, борги, які вони за сьогоднішнього політичного розкладу точно не повернуть.
Найзначнішу частку в борговому портфелі України займають кредити МВФ і Світового банку, які даються на максимально пільгових умовах і за світовою практикою, що склалася, не можуть бути не повернені: дефолт перед МВФ мають лише кілька зовсім безнадійних африканських країн. Наступна за значущістю група, єврокредити-єврооблігації, теж не мають на світовому ринку прецедентів дефолта чи списання, тому умови їхнього обігу допускають негайне пред’явлення до оплати всієї суми боргу та арешт будь-якого майна країни у разі прострочення поточних виплат. Так що тут ніяке списання неможливе, та Україна поки що й не претендує на нього, гарантуючи неухильне виконання всіх зобов’язань по боргу незалежно від внутрішньої ситуації й домовленостей із МВФ.
Утім, боргова акуратність нашої влади поки що більшою мірою наносна. Минулого тижня стало відомо, що Кабінет Міністрів ухвалив рішення про примусову (читай — зізнався в технічному дефолті) реструктуризацію виплат за облігаціями внутрішньої державної позики, що належать українським банкам і гасяться з 2 по 28 лютого. Обмін доручено провести Національному банку. І він, дійсно, може статися у зв’язку з відсутністю голови НБУ В. Ющенка. Нагадаємо, ореол добровільності попередніх обмінів підтримувався виключно завдяки наполегливості НБУ, що переконав Мінфін домовитися з банкірами по-доброму. Тож якщо у стінах НБУ ходять чутки про підготовку такого обміну, значить, так воно й є. Одним словом, у бюджеті грошей немає, а шахтарям відхідні платити треба щомісяця.
Закономірно, така «примусовість» ще відгукнеться владі прикрощами. Уже зараз банкіри кажуть, що це рішення призведе до остаточної втрати довір’я банків до облігацій внутрішньої держпозики, яку й без того було підірвано реструктуризацією виплат із ОВДП минулого року. Про те ж говорить і світова практика.
Зокрема, досвід Латинської Америки під час боргової кризи 80-х і на початку 90-х переконує, що подібні дії практично зводять нанівець можливості країни позичати на міжнародних фінансових ринках і вкрай несприятливо впливають на її розвиток у майбутньому. До того ж, гнучкіша стратегія може принести більше успіху в середньо- й довготерміновій перспективі. Ці висновки отримано шляхом оцінки взаємозв’язку між типом вибраної стратегії, конфронтаційної або співробітницької, і подальшим економічним ефектом, отриманим у країнах Латинської Америки. Найсистематизованіший аналіз провів 1994 року п. Клайн, відомий фахівець із міжнародної економіки. Він досліджував залежність індексу економічного розвитку країни (EPI) від вибраної стратегії по виплатах боргу. У рейтингу, складеному Клайном, наведено значення різних змінних (рівень інфляції, зростання прибутків на душу населення), а також параметри боргових стратегій семи найбільших країн Латинської Америки.
У своєму рейтингу Клайн розрізняє держави відповідно до ступеня їхнього «співробітництва» по виплатах за своїми борговими зобов’язаннями, тобто згідно з їхнім рейтингом боргових стратегій. Колумбія (найвищий рейтинг) дотримувалася стратегії найменшої конфронтації з інвесторами, виявивши найбільшу зговірливість у переговорах із кредиторами і взагалі відмовившись від відстрочки виплат зовнішніх боргів. Перу, навпаки, посіло найгіршу позицію в рейтингу, оскільки ця країна зайняла найнепримиреннішу позицію відносно виплат зовнішнього боргу. Чилі посідає другий рядок у рейтингу, оскільки там було прийнято програму конвертації, що влаштовує всіх. Мексика, що займає третє місце, взагалі не вдавалася до заморожування боргів як по основній сумі, так і з відсотків, у той час як Венесуелу віднесено на четверте місце тому, що вживала цих заходів, але лише протягом порівняно короткого періоду. Наступні дві країни (Аргентина й Бразилія) пройшли через тривалий період заморожування своїх боргових зобов’язань.
Отже, існує прямий зв’язок між темпами економічного розвитку країни й тим, яку стратегію (конфронтації чи співробітництва) ця країна вибрала відносно своїх позичальників. Тактика нескінченних переговорів і відмова від політичних поступок кредиторам (лише можна було декларувати просто «продовження співробітництва») найвиграшніша для України. Очевидно, це повністю усвідомили наші чиновники.
Досі гроші позичалися без особливих роздумів про розплату. Тепер всіляко повчають уряд усі, кому не ліньки, що час задуматися й разом з кредиторами шукати рішення, які визначать долю країни на десятиріччя вперед. Стосовно кредиторів, то вони ладні погодитися, що повернути їм борги може тільки країна, яка стала на ноги, що має сильну економіку, в якій буде неможливий розвиток подій за сценаріями Румунії 1989 року чи Німеччини 1933 року. І для підйому економіки потрібні будуть нові великі кредити та інвестиції. Звідси слідує, що переговори про реструктуризацію боргу повинні спиратися на сильну переговорну позицію. А для цього треба мати програму, переконливу для кредиторів, що забезпечує продовження реформ і підйом економіки, причому підтриману всіма гілками влади. Чи можливо це?
Більшість пунктів «амбіційної» програми було включено до урядової програми, здається, тільки під тиском МВФ. Але це ще аж ніяк не означає, що у нас будуть їх виконувати. Виконувати стануть якраз інше. Те, що нинішній уряд не менше, ніж парламент, схильний до галузевого лобіювання, не викликає сумнівів. Судіть самі, 2 лютого на засіданні Кабінету Міністрів схвалено проект Програми структурної перебудови економіки України на середньотерміновий період — 1999—2003 роки. «Програма на середньотерміновий період повинна стати першим реальним етапом виконання широкомасштабної програми «Україна-2010», — сказав заступник міністра економіки Анатолій Врублевський, представляючи програму на засіданні уряду. А далі все, як у добрі старі часи: продукція промисловості в загальному обсязі валової доданої вартості (ВДС) збільшиться з 33,5% 1997 року до 33,9% 2003 року; питома вага аграрного сектора в ВДС становитиме 2003 року 12,2%, у промисловості пріоритетними є машинобудування й металообробка, зокрема ставиться завдання забезпечити середньорічний приріст валового випуску до 5,3%; у промисловості будівельних матеріалів — 4,2% при середньому збільшенні промислового виробництва на 3,1% і т. д., і т. п.
Чи можна на такій ретро-програмі заробити гроші для держави та її кредиторів? Відповідь очевидна: для держави — ні, тут потрібна зовсім інша програма. А чи можна під прикриттям такої програми бути порядним учасником переговорів? Ясна річ, можна. У нас тільки цим і займаються.
