Чому вони вибирають «тінь»
Необхідно визнати, що галузева специфіка позначається на можливості самого підприємства вийти з кризового стану самостійно. Так, шахти глибокого залягання вугілля, на яких можливості зростання видобутку обмежені, мають собівартість продукції, яка перевищує середньогалузевий рівень, що вимагає додаткових держдотацій, виділення яких в нинішніх умовах бюджетного дефіциту просто неможливе. Закриття цих шахт із збереженням шахтарських селищ теж вимагає великих капітальних вкладень, зокрема й для створення нових виробництв і робочих місць. Тут виникає проблема не локального і навіть не галузевого, а державного значення. І вирішити її можна тільки за рахунок бюджетних коштів. Якщо вони, звісно, є.
Але проблема в тому, що їх немає. Отримати їх добровільно від підприємств інших галузей, навіть тих, що працюють і забезпечують першочергові потреби населення, дуже важко, оскільки рівень вилучення в дохід держави новоствореної вартості такий високий (дивись таблиці), що відбиває будь-яке бажання працювати краще.
Вилучення у підприємства новоствореної вартості становить 75,7% (103782:137098і100).
Тут не враховано прихованих витрат на оплату послуг держмитниці, держрайСЕС, держуправління з питань екології, держнагляду за раціональним використанням газу та інших держустанов.
Тут, як видно, приказка «один з сошкою, семеро — з ложкою» не підходить. З ложкою — більше.
Але повернімося до наших керівників. Їхні матеріальні амбіції легко можуть вирішуватися просто шляхом часткового переходу в «тінь». Це початковий етап роздумів такого керівника, якщо він здатний думати бодай на рівні примітивної логіки. На наступному етапі йому стає зрозуміло, що тіньові гроші необхідно вкладати в нерухомість. Найпростіше в ту, якою керуєш.
Подальша логіка міркувань приводить до необхідності позбавлення від найактивніших акціонерів для прискорення процесу перерозподілу власності. В такій ситуації у керівника не може виникнути зацікавлення до зростання ефективності виробництва, збільшення його обсягу, а також відрахувань до бюджету, навпаки — з'являється зацікавленість у розвалі виробництва до того певного рівня, який дозволяє зберігати свою посаду і її необмежені можливості лише за видимості зусиль щодо реанімації виробництва.
Така ситуація виникає відповідно до законів, ухвалених Верховною Радою здебільшого в перші роки незалежності України. Особисті інтереси керівників вступають у суперечність з груповими інтересами працівників підприємств, а також з інтересами держави в наповнюваності дохідної частини бюджету.
З огляду на такі обставини байдуже ставлення держави до діяльності акціонерних товариств, створених на основі «паперової» (сертифікатної) приватизації, видається вже не смішним — злочинним. Передусім це треба знати шахтарям, які отримують держдотації, вчителям, лікарям, військовим та іншим бюджетникам.
Шахтарські марші протесту, жебракування солдат, злидарське життя багатьох дітей, інвалідів і пенсіонерів змушують нарешті усвідомити, що рух від наказної економіки до ринкової має пройти перехідний етап, на якому, нарівні з економічними важелями управління, повинні діяти й адміністративні. Це не ностальгія за минулим, а об'єктивна реальність.
Необхідно відмовитися від використання суто економічних методів управління і адміністративними заходами змусити керівників частини державних і акціонерних підприємств, що належать до обробляючих галузей виробничої сфери, збільшити обсяги випуску продукції і отримуваний прибуток, для того, аби на цій основі знизити рівень податкових ставок. Необхідно вдосконалити законодавство і, спираючись на нього, замінити непридатних керівників. Такі заходи виправдані, коли йдеться про інтереси народу і держави, які опинилися на останній межі свого існування.
