Архiви та влада

«Шлях, яким репресивний режим припинив існування, визначає значною мірою майбутнє його архівів»

                                                   Міжнародна рада архівістів

За роки панування комуністичного режиму спецслужбами створено мільйони томів документів. У них — не тільки внутрішні механізми діяльності репресивної машини, а й долі мільйонів людей, котрі потрапили під її жорна. Тоталітарна влада ретельно оберігала ці матеріали, приховуючи їх від загалу грифом «Секретно» та відмежовуючи від світу товстими стінами архівних сховищ, доступ до яких мали лише її вірні слуги.

Через свої можливості та обов’язки спецслужби першими отримували сигнали про збої в системі влади. У другій половині 1980-х аналіз цих сигналів привів їх до висновку про неминучість розвалу режиму. Тому чекісти готувалися до цього, рятуючи насамперед самих себе. Піарники КҐБ намагалися сформувати нове обличчя радянської спецслужби: її співробітники брали участь у процесах реабілітації жертв репресій, пошуку їхніх поховань, звучали заяви з різким засудженням минулих тоталітарних практик. А тим часом в архівах спецслужби «зачищалися» сліди участі чекістів у злочинах.

Схоже, вони таки не змогли точно вирахувати темп суспільно-політичних змін, тому все знищити не встигли. Особливо прорахувалися комуністичні спецслужби країн Східної Європи. Хвиля оксамитових революцій 1989 —1990 років розгорнулася настільки швидко, що вони не лише не встигли якось їй завадити, а й не змогли вберегти від захоплення її активістами «святая святих» — архівів. Згодом отримані матеріали стали основою для люстрації, яка дозволили цим країнам ефективно подолати тоталітарне минуле й почати побудову демократичних суспільств.

На теренах СРСР темп революційних змін був повільніший, що дало можливість КҐБ попрацювати значно ефективніше. Найрадикальніші перетворення наприкінці 1980-х — початку 1990-х років назрівали в країнах Прибалтики. Тому чекісти тут швидше, ніж в інших республіках Союзу, розпочали масове вивезення документів із небезпечного регіону до Москви, а згодом, коли побачили, що не встигають із «депортацією», вирішили нищити їх на місці. Але й тут вони не встигли — значна кількість документів таки дісталася новій демократичній владі.

В Україні чекісти мали ще більше часу для «зачистки». Знищення архівів почалося 1990 року на виконання наказу № 00150. Згодом частину документів, імовірно, було вивезено до Москви останнім керівником місцевого КҐБ Миколою Голушком. Архіви стали хорошим політичним «посагом» для нього й дозволили незабаром стати одним із керівників, а 1993 року навіть шефом російської спецслужби.

А в Україні тим часом спалах національно-демократичного руху, який призвів до проголошення незалежності, почав спадати. Паралельно з ним потроху згасали спроби швидко розібратися зі своїм минулим. Ініціатива щодо вилучення чекістських архівів із відання сучасної спецслужби, яка опиралася на спеціальний указ президії Верховної Ради від вересня 1991 року, спочатку почала буксувати, а згодом зовсім «забулася». У результаті до «цивільних» архівів вдалося передати лише 1,5 мільйона справ на репресованих радянською владою, решта й далі залишалася під опікою нової/старої спецслужби.

Звісно, порівняно з часами КҐБ доступ до архівів СБУ в незалежній Україні був простіший. Проте говорити про їхню відкритість не доводилося — дослідникам і далі надзвичайно важко було дістатися до цих документів. Політична ситуація в країні, керівництво якої не готове було остаточно порвати з тоталітарним минулим, сприяла закріпленню невизначеного стану напівзакритості/напіввідкритості архівів колишнього КҐБ.

Стан справ дістав шанс змінитися лише після кінця 2004 року.

Оскільки далі в цій статті мова йтиме про події, в яких її автор брав безпосередню участь, у тексті з’явиться виклад від першої особи. Отож далі про помаранчеву революцію та її наслідки для архівів КҐБ.

Про те, була це революція чи ні, дискутуватимуть ще довго. У будь-якому разі вона дала шанс для здійснення цілого ряду реформ, що мали змінити країну. Вже зараз можна стверджувати, що цим шансом українці скористалися лише незначною мірою. Очевидно, через брак досвіду — протягом сотень років ми не мали власної держави, а тому не могли набути практики керування нею. Понад десять років незалежності влада залишалася «чужою, злочинною», тому більшість і надалі цуралася її. Громадський сектор перетворився у своєрідне «гетто», де виношувалися геніальні ідеї порятунку держави, яким ніколи не судилося бути втіленими через брак відваги взяти на себе відповідальність. Інтелектуали, сповнені власної вищості над представниками влади, блискуче вправлялися в її критиці, не спрямовуючи зусиль на безпосередню зміну ситуації.

Усе це надзвичайно чітко виявилося 2005 року, коли активні громадяни, виконавши свій обов’язок на Майдані, дружно повернулися до власних справ і делегували керування країною новій/старій еліті. Нова еліта, втративши громадський контроль, дуже швидко стала працювати за правилами старої, яка ніколи не відходила від керма держави. Влада знову стала «чужою і злочинною», а громадяни знову отримали можливість морального задоволення від її критики. Коло замкнулося, революція згорнулася.

2005 року я, як і більшість громадян України, був переконаний, що виконав свій громадянський обов’язок щодо країни, і з чистою совістю повернувся до улюбленої справи. Такою справою для мене завжди була історія. Протягом 2004 року, коли через активну громадську роботу вже не було часу займатися наукою, в голові визрівали цікаві проекти, до реалізації яких із захопленням узявся після помаранчевої революції. Заглибившись у понад півстолітнє минуле, я тривалий час не помічав, що робиться довкола, як «нові» стають добре знайомими «старими» і перетворюють здобутки 2004 року майже в непорозуміння. Холодним душем для мене стала робота в Архіві СБУ. Як виявилося, тут нічого не змінилося не те що порівняно з 2004-м, а навіть із 1991 роком. Постійне і категоричне «нельзя» на запити щодо доступу до історичних документів засвідчило існування заповідника «каѓебізму». У звичній для громадсько-активного науковця манері я почав публічно обурюватися (в статтях та інтерв’ю) тим, що СБУ зберігає секрети неіснуючої держави. У звичній для цієї організації манері її співробітники запропонували зустрітися. На диво, не було ні погроз, ні залякувань, а лише пропозиція подати власне бачення роботи архіву. Для мене це був перший серйозний виклик: зі звичної площини критики перейти до конструктиву. Підготовлені пропозиції потрапили на стіл нового керівника спецслужби Валентина Наливайченка.

Результатом стало його запрошення перейти на роботу в СБУ для втілення в життя поданого плану. Це був другий виклик, значно важчий за перший. Адже треба було перейти хай від конструктивних, але слів, до конструктивних дій. Крім того, серед науковців існувало чітке упередження щодо можливої роботи в органах влади як «бюрократичних, бездарних, тупих». Це упередження множилося на десять стосовно СБУ, а тим паче — на Західній Україні, де ця «контора» вважалася цілком «не нашою». Поза тим, спокуса пройти шлях від ідеї, плеканої протягом тривалого часу, до конкретних справ узяла гору. Наприкінці 2007 року я дав згоду на «співпрацю з СБУ», а точніше, — на працю в СБУ. Спочатку працював радником голови Служби, а згодом — директором архіву, який ще кілька місяців тому я марно штурмував, намагаючись отримати потрібну інформацію.

Щоб почати змінювати ситуацію, головні зусилля на початку були спрямовані на вивчення реального стану. Розмови зі співробітниками, самостійні спостереження мали сформувати картину того, як працює установа, а вивчення законодавчої бази — показати, на що вона опирається у своїй діяльності. Дуже швидко стало зрозуміло: ці дві площини часто навіть не перетинаються — співробітники радше керувалися тезою «ми так завжди робили», аніж покликанням на ту чи іншу законодавчу норму. Тому змінювати насамперед треба було стиль роботи, а не законодавчу базу. Тим паче, що в умовах перманентної політичної кризи сподіватися, що наші законотворці раптом звернуть свою увагу на юридичні норми в архівній сфері, було б украй наївно.

Новий стиль роботи міг стати наслідком формування нових цілей та мети установи. До змін метою було передусім «збереження інформації», часто навіть шляхом обмеження доступу до неї тих, кому вона вкрай необхідна. Корпоративна культура, створена ще за часів КҐБ, плекала в середовищі співробітників закритість, певну виключність через доступ до даних, яких ніколи не знатимуть інші. Сама ідея, що «наші секрети, які ми ревно оберігали десятки років», стануть загальновідомими, багатьох шокувала, може, навіть принижувала у власних очах.

Новою місією архіву стало «організувати якомога простіший доступ до інформації». Її необхідність обґрунтовувалася як на національному рівні — країна мала відкривати білі плями власної історії, так і на людському — кожен мав право дізнатися правду про себе та своїх близьких. Очевидно, новосформульована місія не одразу стала мотивувати до нових підходів у роботі. Вона запрацювала, коли співробітники побачили перший ефект від своїх зусиль, — країна заговорила про Архів СБУ, завдяки якому багато проблемних питань нашого минулого постали в новому світлі. На архів посипалися тисячі запитів охочих з’ясувати долю рідних та близьких, репресованих радянською владою. Співробітники почали робити маленькі відкриття, знаходячи унікальні документи про ті чи інші події нашої історії чи відкриваючи комусь правду про долю його діда, бабці, батька, матері, брата, сина, доньки...

Це вже були не просто високі слова про те, що Україна власними очима подивиться на свою історію. Це були конкретні заплакані очі жінки, яка врешті через шістдесят років довідалася про долю батька, яка зможе привести внуків на віднайдене місце поховання їхнього дідуся. Очевидно, не всі діставали від цього задоволення. Його не могло бути в тих співробітників, які опинилися в архіві після довгих років роботи у структурах, часто причетних до злочинів системи. Проте вони не зуміли зупинити змін й... швидко пішли.

Для закріплення нових методів роботи, розгортання її нових форм треба було залучати нових працівників. І тут знову довелося зіткнутися з синдромом української «владофобії» — здатні до жорсткої критики архіву історики не особливо були готові братися за те, щоб зробити його іншим. Тим паче, що для цього довелося б ризикувати своєю «кришталево чистою репутацією академічного науковця», примірявши на себе вигадане і вдало розкручене російськими ЗМІ тавро «спецісторика СБУ». Тим паче — за таку зарплату... Однак до роботи долучилася ціла група молодих людей, істориків та адміністраторів, які не тільки змінили обличчя установи, а суттєво розширили її функції.

Результат виявився досить швидко. Галузевий державний архів СБУ почав змінюватися — це вже не лише звичні сховища і читальний зал, це — науковий центр досліджень, дискусійний майданчик, на якому періодично в рамках громадських слухань обговорюються ті чи інші актуальні історичні питання. Це — унікальний електронний архів, мережа якого розкидана у всіх обласних центрах, Києво-Могилянській академії, Львівському національному університеті імені Івана Франка; це — електронні бази даних, що дозволяють віднаходити інформацію за лічені секунди. Це — відкритий перший в Україні музей на території колишньої тюрми НКВД — КҐБ (Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»); десятки підготовлених за неповних два роки на архівних матеріалах книжок, документальні фільми, міжнародні проекти з поляками, чехами, угорцями, литовцями, латвійцями, ізраїльтянами.

Під час реалізації цих проектів нам неодноразово доводилося чути: добре, що ви все це робите, але це не функція СБУ. Ми це чудово розуміли, і саме тому підготували цілий пакет нормативних актів для передання унікальних документів в окрему установу й створення Архіву національної пам’яті. Саме такі рекомендації постійно чули від наших міжнародних партнерів, досвід яких вивчали. Проте рішення про передачу архіву можна було ухвалити лише у формі закону чи постанови Кабінету Міністрів. За два роки у наших можновладців не дійшли руки до вирішення цієї для них зовсім не проблеми. Отож залишався вибір: із чистою совістю скласти руки, мовляв, «ми спробували — нам не дали» і нічого не робити, чи все ж розгорнути роботу в рамках Архіву СБУ. Ми обрали друге.

Ми — це дуже цікава та енергійна команда молодих людей — істориків і тих, хто вперше в житті потрапив до архіву. Перші з них вишукували унікальні документи в архіві, будували на їхній основі свої дослідження. Другі робили ці відкриття можливими, налагоджуючи адміністративну систему роботи архіву. Хочу назвати імена тих людей, без участі яких «архівна революція» 2008—2010 років була б неможливою. Це насамперед мій заступник Аліна Шпак, чудові співробітники Ігор Кулик, Тетяна Сергійчук, Марійка Шеремета, Віта Лошак, історики Олександр Іщук, Олександр Пагіря, Валерій Огороднік, Володимир Ковальчук, Володимир Іванченко, директор Музею «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий.

Найбільш показовим у діяльності архіву став процес, відомий як «розсекречення» (офіційно — приведення грифів секретності документів у відповідність до чинного законодавства). І він був, напевно, найважчим — тут довелося зіткнутися як із психологічними проблемами (небажання працювати по-новому), так і з політичним тиском (побоювання певних сил щодо можливої люстрації). Врешті, розсекречення стало навіть елементом ширшого геополітичного протистояння. Росія, яка активно відновлює свої міжнародні позиції та поряд із тим у внутрішній політиці посилено використовує радянський досвід, чинила відвертий тиск на Україну, що послідовно викривала злочини комуністичного режиму і його вождя (котрий у сучасній російській версії фігурує як «ефективний менеджер»).

Як запустити розсекречення, ми собі чітко уявляли. Ще як представники громадських організацій брали участь у численних експертних групах та дискусіях, вивчали міжнародний досвід, мали певні напрацювання щодо змін до законів про державну таємницю, інформацію, Національний архівний фонд та інших норм. Проте знати, як змінити закон, — це далеко не те саме, що мати можливість його змінити. І знову спокуса сказати «ми зробили все, що могли» і залишити так, як було. Як протягом «надцяти» років у незалежній Україні. Але було б справжнє бажання, а засоби знайдуться. І вони справді були в цьому недосконалому й недолугому законодавстві, яке ми завзято намагалися переробити. Ретельний аналіз чинних законів засвідчив: розсекречення на їхній базі проводити не лише можна, а й необхідно.

Ми розпочали приведення архівної практики у відповідність до чинної законодавчої бази — в Україні не є дійсними радянські грифи «Секретно» чи «Совершенно секретно». Адже більшість документів, що були таємні, не містили інформації, розголошення якої може завдати шкоди національним інтересам. У жодному разі не можуть бути державною таємницею документи, що містять інформацію про порушення прав і свобод громадян, а таких у нашому архіві з документами репресій — понад 90 %.

Цього не робив ніхто впродовж усіх років незалежності, працюючи за принципом звичаєвого права. Стартом відкриття архівів став указ президента України в січні 2009 року. Розгорнута діяльність із розсекречення не була розрубуванням гордієвого вузла (чого нам хотілося одразу), а лише його скрупульозним розв’язуванням. Цей процес виявився значно тривалішим, ніж ми очікували, але результативним. Резонанс вийшов далеко за межі України. Дослідники з інших країн, які вивчали радянське минуле, отримали в Україні доступ до інформації, якого вони не мали в жодній іншій пострадянській державі. Врешті, щоб хоч якось реагувати на нашу активну роботу, хай дуже повільно, дуже вибірково і тенденційно, але почала показувати свої архіви й Росія.

Активну роботу з відкриття архівів КҐБ було різко зупинено зі зміною політичної влади в Україні. Новий Президент Віктор Янукович дослухався до «прохань» північно-східного сусіда. Поставлений ним до керма СБУ Валерій Хорошковський на першій же прес-конференції заявив журналістам про згортання розсекречення, тому що «вся правда, яку треба було відкрити, — вже відкрита». Майже відразу почалися скорочення співробітників архіву — першим із посади директора звільнили мене, згодом — мою заступницю, а отже, майже всіх тих, хто прийшов працювати зі мною.

Восени 2010 року нове керівництво СБУ продемонструвало хижий чекістський оскал, затримавши в Києві на вокзалі директора Музею «Тюрма на Лонцького» Руслана Забілого. Історика звинуватили у «спробі розголосити інформацію, що містить державну таємницю». У нього конфіскували комп’ютер та зовнішні накопичувачі з копіями документів 1940—1950-х років. Згодом провели обшук у музеї, звідки забрали, крім комп’ютерів, колекцію відеоінтерв’ю українських дисидентів. Дії співробітників СБУ були брутальними і нахабно порушували чинне законодавство. Очевидно, їхньою метою було залякування істориків та суспільства в цілому. Проте вони забули, що на вулиці був не 1937-й і навіть не 1972-й. Почались активні громадські протести як в Україні, так і за кордоном. Українських істориків своїми петиціями підтримав цілий ряд їхніх відомих у світі колег. Врешті влада змушена була відступити — Забілого відпустили, повернувши йому частину його матеріалів. Хоча в той час, коли пишуться ці рядки, порушену у вересні 2010 року справу «за фактом підготовки до розголошення інформації, що містить державну таємницю», досі не закрито, й новітні чекісти при бажанні можуть до неї повернутися.

Тож іще одна українська революція, цього разу маленька — архівна, — увійде в історію як незавершена. Хоча те, що відбулося 2008—2010-го, не зникло безслідно, — за ці роки з’явилося багато книжок, написаних на основі матеріалів архіву; зрештою, вони з’являються досі, адже цей процес неможливо зупинити в один момент. Українці побачили, які унікальні документи зберігають архіви КҐБ, у них пробудився великий інтерес до минулого, який не вгамувати жодними заборонами чи обмеженнями.

Експерти Міжнародної ради архівістів, котрі займалися архівами комуністичних спецслужб, твердять: «Шлях, яким репресивний режим припинив існування, визначає значною мірою майбутнє його архівів». Те, що роблять сьогодні в Україні з архівами, — додаткове свідчення того, що репресивний режим не припинив остаточно свого існування після падіння СРСР, і зараз намагається взяти реванш. Спроби теперішньої влади приховати злочини радянської системи безпосередньо пов’язані з її намаганням використовувати в сьогоденні ганебні практики тоталітарного минулого. Проте минулі трагедії повторюються в сучасності лише як фарс. Влада, яка намагається відновити в країні радянську дійсність, приречена. Завдяки архівам комуністичних спецслужб в Україні та світі знають достатньо багато і про те, яким чином злочинні режими спинаються на ноги, та як цьому протистояти.